|
|
|
|
  |
 |
|
||||||
 |
|
 |
|
||||||
|
 |
 |
|||||
|
Освіта та наука Охорона здоров‘я Культура Історичні пам’ятки |
 |
||||||
 | |||||||
 |
| Лікарем мені так і не судилося стати
Мало хто з колишніх малолітніх в’язнів дожив до сьогодні. Повернувся на батьківщину, повторно зазнав приниження, спокутуючи «власну провину і зраду перед народом» у радянських концтаборах, а пізніше став повноправним громадянином. Кому, незважаючи на пережите, вдалося повернути добре ім’я, щоправда неймовірно високою ціною. Зазнав поневірянь у свої неповних 16 років, пройшовши усі круги пекла, і прилучанин Леонід Миколайович Борщ. На цілих вісім років доля розлучила його з мамою, братами і сестрами, закинувши у далекі краї з чужою мовою. Де кожен прожитий день приносив лише біль і страждання. - Не сподівався я, що виживу на чужині і колись побачу свою сім’ю, рідні Прилуки, дихну на повні груди свіжим повітрям своєї батьківщини, - з непроханою сльозою на очах зізнається Леонід Миколайович. - Мене ж юнаком, який тільки-но починав жити, насильно вивезли у заслання до Франції, де я два роки пропрацював у глибинних шахтах, а потім до Німеччини. Піз-ніше, пройшовши дві так звані філь-траційні комісії (де у таких, як я, вибивали зізнання у тому, що ми добровільно поїхали пра-цювати до Німеччини), ще п’ять років відслужив у лавах радянської армії. І лише після цього справжнього пекла повернувся додому, хворий і немічний, але щасливий від усвідомлення того, що вільний. Леонід Миколайович народився у простій українській сім’ї, де діти шанували батька й неньку, де розуміли й підтримували одне одного в усіх справах, де не цуралися ніякої роботи. - Наша сім’я жила бідно, - згадує Леонід Миколайович, - бо заробітки були невеликі. Я гарно навчався в школі й мріяв, коли виросту, стати лікарем. Навіть після сьомого класу здав до медучилища документи. Але не судилося. Травневої ночі 1942-го року мене, як і більшість моїх товаришів, полі-цаї підняли з ліжка і, як худобу, навантажили у вагони й повезли світ за очі - у далеку Францію. Два роки я трудився у шахті, жив у дерев’яних бараках за колючим дротом у чотири ряди. Нам, пацанам, нашили на спецодязі напис «OST» і змушували працювати по 12 годин на добу. Ви уявіть, голодні і виснажені хворобами 16-літні юнаки ледь вправлялися з непомірно важкими відбійними молотками, а коли зупинялися для хвилинного перепочинку, то отримували від наглядачів удари гумовими палицями по ногах. А ще я добре пам’ятаю, як французькі забійники співчували нам, ділилися з нами хлібом. І якими ж смачними були ті крихти! Вісім років поневірянь і випробувань загартували Леоніда Миколайовича. Переживши біль, образи, приниження й несправедливість, не втратив людської гідності. Більше того, завоював повагу і авторитет у людей. 36 років чесно відпрацював токарем на заводі «Будмаш», постійно займався профспілковою роботою, редагував заводську газету - жив на повні груди. - Нині я маю сім’ю: дружину Лідію Іванівну, з якою у 1995 році відсвяткували золоте весілля, двох синів і трьох онуків. Про пережите нагадують хворі суглоби та безсоння. Звісно, втрачені вісім років молодості не повернути, та я не скаржусь на долю. Лише благаю її дати мені ще трохи років аби порадіти, дивлячись на своїх дітей та онуків. Тамара ЖУК. << повернутися |
| © Інститут Трансформації суспільства 2004-2008 При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на www.pryluky.osp-ua.info є обов'язковим. Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів. Наша адреса: Україна, 01034, м. Київ-34, а/с 297, тел./факс: (044) 235-98-28, 235-80-23. | |||
  
|
Перегортаючи сторінки історії, згадуючи обпалені війною роки, не можна оминути увагою тих людей, які пройшли жорстокі випробування німецькими концтаборами. Тих, кому випало на долю одночасно відчути приниження і біль, розпач і безвихідь. Хто на чужині у свої 15-16 років зазнав нелюдських мук рабства, помираючи з думкою про рідну домівку і отчий край. Кого в роки війни чомусь «забула» батьківщина і про кого десятиліттями не згадували уже й у післявоєнний період. Хто залишив свою молодість, здоров’я і нездійсненні плани там, у глибоких шахтах Франції чи на фабриках Німеччини, і кого нині ми називаємо остарбайтерами.