Перегортаючи сторінки історії, згадуючи обпалені війною роки, не можна оминути увагою тих людей, які пройшли жорстокі випробування німецькими концтаборами.
Нині у Прилуках проживає 20 дітей-сиріт та 70 дітей, позбавлених батьківського піклування. Відповідно до розпорядження міського голови з метою надання всебічної допомоги дітям, доля яких обділила батьківською турботою, призначено посадових осіб, відповідальних за вирішення соціально-побутових проблем дітей цієї категорії.
У 2008 році відзначається 360-та річниця подій, пов’язаних з початком Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття під проводом гетьмана України Богдана Хмельницького.
Минулого тижня напередодні 22-ої річниці аварії на Чорнобильській атомній станції у міській раді відбулося засідання круглого столу з учасниками ліквідації наслідків тієї страшної біди. На зустріч з чорнобильцями, вчораш-німи ліквідаторами, прийшли заступники міського голови Олександр Сивенко та Володимир Блідченко, посадовці міської ради, керівники комунальних підприємств, керівники установ та організацій міста.
Семеро дітей народила та виховала Марія Карпівна Драган. Всі вони зросли шанованими й гідними людьми, всі вже мають власні сім’ї, своїх дітей. Та щороку з різних куточків України линуть до Прилук, де нині у сім’ї наймолодшої доньки Валентини мешкає Марія Карпівна. Везуть матері гостинці і зігрівають теплими, щирими словами любові.
Марія Карпівна народилася в листопаді 1919 року в селі Слобода поблизу Чернігова. Громадянська війна, що охопила державу, наклала відбиток і на її долю - дівчинка з дитинства залишилася без батька, мешкала з матір’ю у невеликому сільському будинку. Підростала, коли в домі по сусідству оселився симпатичний квартирант - молодий учитель Михайло. Недовго хлопець і дівчина приглядалися одне до одного, як спалахнула іскра кохання, котра поступово охопила обох. У 35-му молоді побралися, а вже через рік раділи народженню первістки - донечки Олени. Згодом з різницею в два роки на світ з’явилися Катерина й Галина. Та не судилося молодій сім’ї сповна поринути у приємні родинні турботи, бо на українську землю прийшла Велика Вітчизняна війна. Михайла Юхимовича забрали на фронт. Досі в сімейному архіві дітей зберігається безцінне фото початку 40-х: Михайло Драган, стискаючи в руках листи-«трикутники» з дому, разом з бойовими товаришами стоїть біля військової машини. «Тато на війні був шофером», - говорить донька Валентина Михайлівна, пригадуючи, що вдома у Драганів довго зберігався набір столового посуду, привезений батьком з війни - відзнака за героїчний вчинок, перевезення вантажу по небезпечній льодовій дорозі через озеро.
Не минуло лихо й оселі Марії Карпівни - в їхньому селі зупинилися німці, і щоб врятувати двох маленьких дітей, бабуся заховала їх у погребі. Через годину німці поставили на його поверхні польову кухню, й дівчаткам довелося просидіти в темному, вогкому підземеллі цілісінький день. Бо лише вночі бабуся змогла відчинити погріб і випустити дітей.
Михайло Драган пройшов фронтовими дорогами Польщі, Чехословаччини, Румунії, Німеччини, і, дякуючи Богу та дружині, чию підтримку відчував упродовж усіх вогненних днів і ночей війни, цілим та неушкодженим повернувся додому й продовжив учительську діяльність. Марія Карпівна працювала в колгоспі, займалася господарством та виховувала дітей. Після війни у Драганів народилося ще чотири доньки та син. «Народження Володі стало для рідні справжньою сенсацією, - пригадують його сестри. - Всі не-ймовірно раділи, дуже його любили, буквально носили на руках!». І хоча багато-дітну сім’ю не оминули ні важкість післявоєнних років, ні нестатки, та своє дитинство усі діти Марії та Михайла Драганів згадують з теплом. Бо зростали вони в любові, в добрі й злагоді, засвоюючи найвищі моральні принципи, що стали основою виховання: не ображати й поважати людей, не брехати, не красти, бути гідним сином чи донькою своїм батькам. Семеро дітей Драганів з дитинства засвоювали ці прості істини, з усією сумлінністю ставлячись до навчання та домашньої роботи, будучи прикладом для односельців-однолітків. «Мама й батько весь час в роботі: колгосп, школа, город, - пригадує Валентина Михайлівна. - Адже ми жили в селі, тримали корову, кролів, курей, гусей, у батька була пасіка. Кожен з дітей мав свої обов’язки. Старші носили воду, молодші рвали траву для птиці й худоби: лободу та кропиву, по яку ходили в рукавичках, щоб не жалилася. У другій половині будинку мешкала наша старенька бабуся, тож і по господарству, й на городі поралися разом. Бабуся тримала кіз, їх стригли й самі робили з вовни прядиво. Мама гарно вишивала, вміла ткати на верстаті. Ця майстерність передалася й нам - багато хто гарно плете, а вишивати вміє кожна. Влітку з сестрами обривали липовий цвіт, сушили та здавали в аптеку - так заробляли перші гроші, які тоді неабияк допомагали».
Йшли роки, росли діти, окрилювалися, розлітаючись із рідної домівки. Олена поїхала навчатися до Одеси, Катя - до Чернігова... «Якийсь час старша сестра проживала у Свердловську, працювала на комбінаті, - ділиться спогадами Валентина Михайлівна. - Звідти вислала нам посилку з трикотажем. Мені - костюмчик і рожеві рукавиці подвійної в’язки, Олі - теж рукавиці, зелені. А батькові - рукавички. Яка то була радість! Пам’ятаю, ми з сестрою надягли ті рукавиці й бігали по хаті, стрибаючи від задоволення».
Один за одним діти закінчили школу і роз’їхалися з батьківської оселі. Із семи троє здобули вищу освіту, двоє - середню-спеціальну. Кожного проводжали зі слізьми на очах, а потім щодня чекали листів, виглядаючи листоношу. Згодом поїхали всі. Але Марія Карпівна самотності не відчула. Бо озирнутися не встигла, як народилися онуки, і вже вони горнулися до бабусі з любов’ю та ніжністю. А душевного тепла Марія Карпівна мала на всіх. Пішовши на заслужений відпочинок, влаштувалася на роботу в дитсадок. «Її надзвичайно любили діти, - розповідає Валентина Михайлівна, - завжди оточували, обсідали, бігли слідом. Певно, відчували її доброту й ласку, а, може, мама мала до малечі якийсь свій, особливий підхід. Вона ніколи не виходила з себе, не гримала, не сердилася ні на своїх, ні на чужих. Таку мала вдачу».
У 1996 році помер Михайло Юхимович, ще кілька років Марія Карпівна прожила в селі, в заквітчаній мальвами й чорнобривцями хаті (квіти в дворі були завжди, їх любила, про них піклувалася так само, як про дітей та онуків). Сьогодні жінка мешкає в сім’ї наймолодшої доньки Валентини Михайлівни, тепер у її оселі збирається багаточисленна сім’я Драганів (нині Марія Карпівна має 13 онуків, 14 пра-внуків та праправнучку Дашу). Вони збираються, щоб разом відзначити свята чи просто згадати минуле (адже в ньому залишилося чимало теплих споминів і рідних людей), або помріяти про майбутнє, яке, хоч і у кожного своє, та, по великому рахунку, спільне для всіх. Бо вони ж - РОДИНА!
Людмила СМИК.
НА ФОТО: Марія Драган, 80-ті роки; в колі родини.
08.05.2008
Святкування Дня Перемоги
План заходів щодо святкування Дня Перемоги у місті.
Як відомо, незаперечні факти свідчать про те, що у 20-30-х роках минулого століття режим політичних репресій в Україні планувався і створився прибульцями. Адже сама верхівка Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) складалася переважно з російських великодержавників неукраїнського походження, готових виконати будь-який наказ із Москви.
Уже традиційно з ініціативи Учнівської ради у місті проводяться екологічні акції по збору вторинної сировини. Цього разу акція проходила під гаслом «Учні шкіл за чисте місто!»
Семеро дітей народила та виховала Марія Карпівна Драган. Всі вони зросли шанованими й гідними людьми, всі вже мають власні сім’ї, своїх дітей. Та щороку з різних куточків України линуть до Прилук, де нині у сім’ї наймолодшої доньки Валентини мешкає Марія Карпівна. Везуть матері гостинці і зігрівають теплими, щирими словами любові.
Один за одним діти закінчили школу і роз’їхалися з батьківської оселі. Із семи троє здобули вищу освіту, двоє - середню-спеціальну. Кожного проводжали зі слізьми на очах, а потім щодня чекали листів, виглядаючи листоношу. Згодом поїхали всі. Але Марія Карпівна самотності не відчула. Бо озирнутися не встигла, як народилися онуки, і вже вони горнулися до бабусі з любов’ю та ніжністю. А душевного тепла Марія Карпівна мала на всіх. Пішовши на заслужений відпочинок, влаштувалася на роботу в дитсадок. «Її надзвичайно любили діти, - розповідає Валентина Михайлівна, - завжди оточували, обсідали, бігли слідом. Певно, відчували її доброту й ласку, а, може, мама мала до малечі якийсь свій, особливий підхід. Вона ніколи не виходила з себе, не гримала, не сердилася ні на своїх, ні на чужих. Таку мала вдачу».