Перегортаючи сторінки історії, згадуючи обпалені війною роки, не можна оминути увагою тих людей, які пройшли жорстокі випробування німецькими концтаборами.
Нині у Прилуках проживає 20 дітей-сиріт та 70 дітей, позбавлених батьківського піклування. Відповідно до розпорядження міського голови з метою надання всебічної допомоги дітям, доля яких обділила батьківською турботою, призначено посадових осіб, відповідальних за вирішення соціально-побутових проблем дітей цієї категорії.
У 2008 році відзначається 360-та річниця подій, пов’язаних з початком Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття під проводом гетьмана України Богдана Хмельницького.
Минулого тижня напередодні 22-ої річниці аварії на Чорнобильській атомній станції у міській раді відбулося засідання круглого столу з учасниками ліквідації наслідків тієї страшної біди. На зустріч з чорнобильцями, вчораш-німи ліквідаторами, прийшли заступники міського голови Олександр Сивенко та Володимир Блідченко, посадовці міської ради, керівники комунальних підприємств, керівники установ та організацій міста.
Перегортаючи сторінки історії, згадуючи обпалені війною роки, не можна оминути увагою тих людей, які пройшли жорстокі випробування німецькими концтаборами. Тих, кому випало на долю одночасно відчути приниження і біль, розпач і безвихідь. Хто на чужині у свої 15-16 років зазнав нелюдських мук рабства, помираючи з думкою про рідну домівку і отчий край. Кого в роки війни чомусь «забула» батьківщина і про кого десятиліттями не згадували уже й у післявоєнний період. Хто залишив свою молодість, здоров’я і нездійсненні плани там, у глибоких шахтах Франції чи на фабриках Німеччини, і кого нині ми називаємо остарбайтерами.
Мало хто з колишніх малолітніх в’язнів дожив до сьогодні. Повернувся на батьківщину, повторно зазнав приниження, спокутуючи «власну провину і зраду перед народом» у радянських концтаборах, а пізніше став повноправним громадянином. Кому, незважаючи на пережите, вдалося повернути добре ім’я, щоправда неймовірно високою ціною.
Зазнав поневірянь у свої неповних 16 років, пройшовши усі круги пекла, і прилучанин Леонід Миколайович Борщ. На цілих вісім років доля розлучила його з мамою, братами і сестрами, закинувши у далекі краї з чужою мовою. Де кожен прожитий день приносив лише біль і страждання.
- Не сподівався я, що виживу на чужині і колись побачу свою сім’ю, рідні Прилуки, дихну на повні груди свіжим повітрям своєї батьківщини, - з непроханою сльозою на очах зізнається Леонід Миколайович. - Мене ж юнаком, який тільки-но починав жити, насильно вивезли у заслання до Франції, де я два роки пропрацював у глибинних шахтах, а потім до Німеччини. Піз-ніше, пройшовши дві так звані філь-траційні комісії (де у таких, як я, вибивали зізнання у тому, що ми добровільно поїхали пра-цювати до Німеччини), ще п’ять років відслужив у лавах радянської армії. І лише після цього справжнього пекла повернувся додому, хворий і немічний, але щасливий від усвідомлення того, що вільний.
Леонід Миколайович народився у простій українській сім’ї, де діти шанували батька й неньку, де розуміли й підтримували одне одного в усіх справах, де не цуралися ніякої роботи.
- Наша сім’я жила бідно, - згадує Леонід Миколайович, - бо заробітки були невеликі. Я гарно навчався в школі й мріяв, коли виросту, стати лікарем. Навіть після сьомого класу здав до медучилища документи. Але не судилося. Травневої ночі 1942-го року мене, як і більшість моїх товаришів, полі-цаї підняли з ліжка і, як худобу, навантажили у вагони й повезли світ за очі - у далеку Францію. Два роки я трудився у шахті, жив у дерев’яних бараках за колючим дротом у чотири ряди. Нам, пацанам, нашили на спецодязі напис «OST» і змушували працювати по 12 годин на добу. Ви уявіть, голодні і виснажені хворобами 16-літні юнаки ледь вправлялися з непомірно важкими відбійними молотками, а коли зупинялися для хвилинного перепочинку, то отримували від наглядачів удари гумовими палицями по ногах. А ще я добре пам’ятаю, як французькі забійники співчували нам, ділилися з нами хлібом. І якими ж смачними були ті крихти!
Вісім років поневірянь і випробувань загартували Леоніда Миколайовича. Переживши біль, образи, приниження й несправедливість, не втратив людської гідності. Більше того, завоював повагу і авторитет у людей. 36 років чесно відпрацював токарем на заводі «Будмаш», постійно займався профспілковою роботою, редагував заводську газету - жив на повні груди.
- Нині я маю сім’ю: дружину Лідію Іванівну, з якою у 1995 році відсвяткували золоте весілля, двох синів і трьох онуків. Про пережите нагадують хворі суглоби та безсоння. Звісно, втрачені вісім років молодості не повернути, та я не скаржусь на долю. Лише благаю її дати мені ще трохи років аби порадіти, дивлячись на своїх дітей та онуків.
Тамара ЖУК.
08.05.2008
Святкування Дня Перемоги
План заходів щодо святкування Дня Перемоги у місті.
Як відомо, незаперечні факти свідчать про те, що у 20-30-х роках минулого століття режим політичних репресій в Україні планувався і створився прибульцями. Адже сама верхівка Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) складалася переважно з російських великодержавників неукраїнського походження, готових виконати будь-який наказ із Москви.
Уже традиційно з ініціативи Учнівської ради у місті проводяться екологічні акції по збору вторинної сировини. Цього разу акція проходила під гаслом «Учні шкіл за чисте місто!»
Перегортаючи сторінки історії, згадуючи обпалені війною роки, не можна оминути увагою тих людей, які пройшли жорстокі випробування німецькими концтаборами. Тих, кому випало на долю одночасно відчути приниження і біль, розпач і безвихідь. Хто на чужині у свої 15-16 років зазнав нелюдських мук рабства, помираючи з думкою про рідну домівку і отчий край. Кого в роки війни чомусь «забула» батьківщина і про кого десятиліттями не згадували уже й у післявоєнний період. Хто залишив свою молодість, здоров’я і нездійсненні плани там, у глибоких шахтах Франції чи на фабриках Німеччини, і кого нині ми називаємо остарбайтерами.