Головна сторінка
Фотогалерея
Міські оголошення
Робота
Форум
Купить дипломы выпускника детского сада. Вы можете выбрать столешницы из натурального камня любой расцветки.
Візитівка міста
Герб та прапор
Історія міста
Міська рада
 
Міська громада
Комітети самоорганізації
Громадські організації
Політичні партії
Комунальні засоби масової інформації
Сервіс та відпочинок
Стратегія сталого розвитку
Основні підприємства
Бізнес-інформація
Регуляторна політика
Інвестиційна програма міста
Міський голова
Виконком міської ради
Громадська рада
Доступ до публічної
інформації
Реєстр адмінпослуг
Міста-партнери
Проекти Ради Європи
Міські новини
ПРІОРИТЕТИ
Освіта та наука
Охорона здоров‘я
Культура
Історичні пам’ятки
Видатні земляки
Визначні дати
Спорт
Соціальна політика
Туризм
обучение в Европе, обучение в польше

Історичні пам'ятки, музеї, церкви

02.10.2014
Почему Ляшко до сих пор не очистил родную Черниговскую область от памятников Ленину?

В Украине продолжается акция «ленинопад» направленная на очищение страны от идолов одного из главных убийц украинской нации Ульянова-Бланка, бандита по кличке Ленин. Это очень позитивное явление, которое надо всячески поддерживать. Хорошо, что уже удалось очистить Харьков от крупнейшего в Украине истукана Ленина, а также пример с Харькова взяли Изюм и Сватово.


02.10.2014
Дубиль и Тимошенко не хотят очистить Черниговскую область от истуканов Ленина?

Акция «ленинопад» в Украине набирает обороты. Очередные истуканы антихристу Ульянову-Бланку повалены в Харькове, Изюме, Сватовом. К сожалению, не все области пока присоединяются к этой акции, как и не все политики, лидеры наибольших партий.


19.09.2013
Перша з часів ХІХ століття
Святитель Іоасаф, єпископ Бєлгородський, чудотворець Прилуцький, завжди був дуже шанованим на своїй історичній батьківщині, в Прилуках. Уже в часи Незалежності України у місті з’явилися вулиця та площа з його ім’ям, прекрасний пам’ятник чудотворцю. У 2013-му ім’я святителя було присвоєно школі №13, де 16 вересня вперше у Прилуках пройшли Іоасафівські читання, які в Бєлгороді давно перетворилися на традицію.
 

19.09.2013
Старт загальноміської акції

Біжать роки, немов швидкоплинна ріка. Забирають її води у небуття тих, хто зовсім нещодавно творив історію, звільняв Прилуки, Чернігівщину, Україну, весь Радянський Союз від німецько-фашистських загарбників. Уже сім десятиліть пройшло відтоді, як місто над Удаєм очистилося від коричневої чуми.


19.09.2013
Школа №13 провела Іоасафівські читання
Питання виховання духовності школярів було актуальним в усі часи, але особливо загострилося на початку ХХІ століття. Нині українське суспільство переживає кризовий етап, що характеризується зневагою до гуманістичних цінностей і поширенням споживацької моралі.

всі міські новини >>





Українські міста в Iнтернеті

Українські міста в Інтернеті
Інститут трансформації суспільства
Портал Олега Соскіна - аналітика, статті, коментарі, новини в Україні та за кордоном
OSP-ua.info - События, комментарии, аналитика



Курсы валют
Курсы валют
Курсы валют




ПРИЛУЦЬКІ ЦЕРКВИ

Нині ми не маємо документальних свідчень про існування православних церков у літописному граді Прилук у домонгольські часи, але є всі підстави стверджувати, що вони все ж були. Градом, містом називали тільки те поселення, де була значна кількість населення, а отже й обов'язково повинна була бути й своя церква, а може й не одна. Поблизу собору Різдва, на значній глибині знаходяться залишки підмурків з вузької цегли, вірогідно, що це була плінфа часів Київської Русі, і саме залишки культової споруди.

Є згадки в історичних джерелах про те, що на початку 17 століття православний рід князів Вишневецьких відновив на старому городищі місто Прилуки, а також про те, що 1604 року військо московського царя Бориса Годунова спалило в Прилуках шість сотень будинків і майже поголовно вирізало захисників міста й мирне населення, не пожалівши навіть немовлят. Виходить, що тоді населення мало бути десь приблизно 2,5 - 3 тисячі душ, отже церкви у місті теж мали бути.

Найстарішою прилуцькою церквою був восьмиглавий дерев'яний собор Різдва Пресвятої Богородиці, побудований разом з дзвіницею після московського погрому в 1618 році.

Другою за віком церквою в Прилуках була дерев'яна Спаська або Спасо-Преображенська полкова церква, яку ще недобудованою відвідував антиохійський патріарх Макарій 1654 року.

Третьою - була Трьохсвятительська церква на Кустівцях побудована під час полковництва Петра Дорошенка в 1657-1659 роках.

Усі ці церкви, як і всі інші в Гетьманщині, належали українській православній церкві Київської митрополії, підпорядкованій константинопольському патріарху. І тільки 1686 року, під тиском Москви, гетьман Самойлович, разом з митрополитом Четвертинським погодилися підпорядкувати українську церкву московському патріархату.

До пожежі 1781 року в Прилуках і передмісті налічувалося 6 церков:
1. Собор Різдва Богородиці з дзвіницею 1697 року.
2. Спасо-Преображенська полкова церква, побудована у 1717-20 роках.
3. Миколаївська замкова церква, теж побудована у 1717-20 роках.
4. Церква Великомучениці Варвари, побудована у другій половині 18 століття.
5. Трьохсвятительська церква на Кустівцях 1752 року .
6. Іванівська церква на Квашинцях 1780 року.

Всі вони, за виключенням Спасо-Преображенської та Миколаївської, були дерев'яні.

Під час пожежі згоріло лише два храми - собор і нова Варваринська церква у центрі міста, всі інші церкви вціліли.

Після цього соборною на декілька років стала Спасо-Преображенська церква. Мурований собор Різдва Богородиці, разом з дзвіницею, збудовано 1806-1815років (освячений 1817 року). У соборі було три престоли: посередині - Різдва Пресвятої Богородиці, праворуч - Олександра Невського, ліворуч - Великомучениці Варвари. Будував собор купецький син Федір Тимофійович Заболоцький - майстер церковних справ із посаду Літковського Новосільського повіту Чернігівської губернії. 29 квітня 1930 року на засіданні президії Прилуцького окружного виконавчого комітету було прийнято рішення про закриття багатьох церков у кількох районах Прилуцького округу. В самих Прилуках закрито дві єврейські синагоги "Кнесес-Ізраіль" та "Хабат", а також собор Різдва, Іванівську та Трьохсвятительську церкви. Рішення винесене на основі постанови ВУЦВК від 11 березня 1930 року. Потім, постановою Президії Прилуцької міськради № 16 від 22 липня 1931 року собор був переданий під архів. Тоді ж, у 30-х роках була розібрана на цеглу дзвіниця собору.

Дещо інша історія Стрітенського собору. Нову теплу кам'яну церкву, вартістю 60 тисяч рублів золотом заклали в Прилуках на Базарній площі в 1883 році. Як тоді зазначалося в одному з документів, церква "своею красотою, благолепием и удобствами будет прекрасным памятником усердия жителей города Прилук, в каковом городской голова Дедин (Іван Васильович) имеет почетную долю участия и как жертвователь, и как ходатай и представитель общества". Будівництво храму закінчено 1889 року.

У часи української революції частина українського духовенства вирішила розірвати зв'язки з Москвою і утвердити церкву в Україні як незалежну, тобто - автокефальну. 1918 року була створена Всеукраїнська церковна рада. 21 жовтня 1921 року під час Собору рада проголосила ухвалу про створення УАПЦ і обрала митрополитом Василя Липківського. Нова церква швидко зростала. У 1924 році вона вже мала понад 1100 парафій та мільйони віруючих.

В Прилуках парафіяни Стрітенської церкви, в числі яких було багато української інтелігенції, виявили бажання перейти до УАПЦ. 2 березня 1927 року міська рада прийняла рішення про реєстрацію статуту релігійної громади УАПЦ при Стрітенській церкві та про передачу їй самої будівлі церкви і культового майна. Вирішено також, що дзвіниця собору Різдва буде у спільному користуванні громад собору та Стрітенської церкви.

Та це продовжувалось недовго. 5 липня 1929 року були зняті хрести з українського Стрітенського собору за постановою Президії окрвиконкому від 12 квітня того ж року. В ній йшлося про те, що більше 60% мешканців міста визнали за необхідне відібрати Стрітенський собор у громади віруючих для використання його під музей та книгозбірню, що біля 50 головних фундаторів вийшло із релігійної громади, та що релігійна громада не виконує умов про ремонт приміщення собору, що загрожує цілковитому зруйнуванню приміщення. І остаточний вирок: "… вилучити Стрітенський собор з користування громади віруючих, передавши його міськраді для використання приміщення собору під музей та книгозбірню". 1930 року в соборі була створена краєзнавча експозиція і фондосховище.

1941 року, за рішенням німецької окупаційної влади, Стрітенська церква була передана віруючим, а музей перебрався до старовинного будинку Табачникова на Переяславській вулиці.

11 грудня 1959 року рішенням № 634 Прилуцький міськвиконком закрив Стрітенську церкву і знову передав її на баланс Прилуцькому краєзнавчому музею.

У 1960 році була проведена реконструкція церкви і в наступному році відкрита експозиція. В 1978-1991 роках проведено капітальний ремонт і реконструкція споруди. В церкві були влаштовані три поверхи і підвальне приміщення. Після закінчення ремонту, до собору були переведені фонди і на першому поверсі з 1991 року розгорнута історична експозиція. Нині експозиція демонтована і музей готується для перебазування до іншого приміщення.

У роки сталінських репресій найголовнішими "розстрільними" звинуваченнями для українських патріотів було "участвовал в антисоветской националистической организации" та "посещал украинскую церковь". За це в 1937-38 роках замордовані й прилучани, серед яких більшість була учасниками української хорової капели, викладачами української мови та літератури і теж таки крамольне "посещали украинскую церковь".

ФЛІГЕЛЬ СКОРОПАДСЬКОГО

У ХІХ столітті старовинний гетьманський рід Скоропадських мав у Прилуках дві великі поміщицькі садиби з будівлями й парками. Одна з них під назвою "Острівці" знаходилась на Скоропадській вулиці, місці, яке нині займає ефіроолійний комбінат. Друга - знаходилась у центрі міста, на вулиці Великій (або Роменській, Роменсько-Київській, Київській, Олександрівській). Нині на цьому місці стоїть двоповерховий житловий будинок (поряд з школою № 1).

У згаданій садибі, яку придбав у 1863-1865 роках Іван Михайлович Скоропадський, знаходився великий цегляний одноповерховий будинок, побудований у стилі пізнього бароко, великий декоративний парк і кам'яний двоповерховий флігель. Ця будівля, цікава й цінна в архітектурному відношенні, але досі не досліджена спеціалістами. А.А. Карнабід - архітектор, кандидат наук, вважав, що це старовинна кам'яниця козацької доби, перебудована у ХІХ столітті в т.з. романтичному стилі. Можливо, що це й не так, що флігель побудований разом із головним будинком у другій половині ХІХ століття.

1874 року Скоропадський продав свою садибу Прилуцькій повітовій Земській управі за 20 тисяч рублів сріблом. У тому ж році в садибі була відкрита Прилуцька чоловіча гімназія. Садибний будинок був зайнятий під учбовий корпус, а у флігелі розмістилися квартира для директора і канцелярія гімназії. Флігель мав 12 кімнат, два коридори, 4 сіней і дві комірчини.

В 1876-1888 роках біля колишнього будинку Скоропадського збудований двоповерховий будинок з актовим залом, класами, учительською.

У 1882-1883 роках у двоповерховому корпусі, на другому поверсі, влаштовано домову гімназичну Свято-Вознесенську церкву (освячена 14 лютого 1884 року), церковне начиння до якої подарував Г.П. Галаган. Церква існувала до 1920-х років, коли всі будівлі колишньої гімназії були зайняті Прилуцьким педагогічним технікумом. Будинок колишньої гімназії, спалений в роки Другої світової війни, відбудований і добудований 1951 року під середню школу № 1.

Густиня

Найліпше й найближче йти до Густині з центру Прилук, повз старий міський базар, униз до Удаю, через Загреблю й Лапинці. Колись, від першого мосту, відкривався чудовий краєвид на старий прилуцький вал із його церквами й соборами, із старовинними будиночками, зеленими садами.

Праворуч за мостом через Удай починалося приміське село Лапинці, а ще давніше - Чернявщина. Вихідцями з цього села були знамениті прилучани Святитель Йоасаф Білгородський та знаменитий письменник і педагог Білецький-Носенко. Колишня сільська вулиця проходить повз стару тютюнову фабрику, засновану в минулому столітті прилуцькими купцями Рабиновичем і Фраткіним, а нині - це всесвітньо-відома фірма "ВАТ-Прилуки", далі, праворуч, старосвітська садиба Льодіна з будинком, спорудженим у модерновому стилі на початку XX століття.

Неподалік звідси зберігся будиночок видатного нашого прилучанина вченого-філолога, письменника й педагога Павла Павловича Білецького-Носенка. Частково збереглася й садиба із ставочком, ровом і каналом, залишки старого саду, старий курган.

Вулиця закінчується на роздоріжжі: одна дорога веде на Білещину, Вільшану, Ічню, друга - до Замістя, Капустинців, Густині.

До Густині можна пройти, звернувши праворуч, повз невеличкий хутірець П'ятихатки. Звідси відкривається чарівний краєвид на широку зелену долину Удаю, на старовинні Прилуки.

Давнє козацьке село Замістя відоме ще з 1618 року. Його тоді називали Гущинцями, бо знаходилось воно серед густого лісу на високому лівому березі річки і з'єднувалось з Прилуками мостом через Удай. Довгий час у селі знаходилась старовинна садиба, яка разом із кріпаками належала козацькому старшинському роду Величків, добре відомому в Гетьманщині. Потім, власниками цього маєтку стали Закревські. Це було невелике, але добре облаштоване господарство: два панські будинки серед гарного парку з тінистими алеями, затишними альтанками, старий сад, господарчий двір, поля й луки. Саме тут, у Замісті, Закревські зберігали цілу галерею фамільних портретів, серед яких були два портрети роботи Тараса Шевченка. Старий панський будинок у Замісті став притулком для знаменитого шевченківського портрета Ганни Закревської, Ганни-вродливої, в якої очі - "сині, аж чорні", в яку закохався молодий Тарас. В Замісті нічого вже не нагадує про чарівний парк і палац Закревських, ніхто зі старожилів села не пам'ятає того місця, де стояла колись старовинна капличка, в якій майже три століття тому молився юний Святитель Іоасаф.

З пам'яток старовини в Замісті, на колишньому сільському вигоні збереглася невеличка цегляна одно купольна церковка з дзвіницею - храм-пам'ятник святому Іоасафу Бєлгородському, побудована у 1913 році в пам'ять про уславленого земляка. Своєрідною пам'яткою є і стара, дерев'яна школа, збудована прилуцьким повітовим земством у 1911 році. Колись цей двоповерховий, ошатний будинок був окрасою села. Зараз він значно перебудований, але зберіг свої первісні об'єми. Будинок і донині слугує селу і використовується за своїм первісним призначенням.

Від центру села, обсаджена старими тополями дорога веде до Густині. Неподалік від крутого узвозу до Удаю - перехрестя польових доріг - ліворуч дорога на Маціївку, праворуч - на Капустинці - давній козачий хутір, заснований ще при князях Вишневецьких на початку XVII століття прилуцькими козаками Капустами. Представники цього роду, прості козаки жили тут ще й зовсім недавно. А ще жили тут козаки Шкурати - нащадки густинського мельника Івана Шкурата, чи як його ще тоді називали Шкуратовича. Йому князь Ярема Вишневецький у 1643 році надав право володіти побудованим на його землях, на річці Удаї водяним млином. А коли розпочалася Визвольна війна проти шляхти, прилуцькі козаки обрали його своїм сотником. Довелося мельникові кинути своє ремесло, свій хутір та бра ти до рук шаблю і гнати шляхту до польського кордону. У 1651 році Іван Шкурат командував Прилуцьким полком і в битві під Берестечком зложив свою буйну козацьку голову.

З високої Капустенської гори, на якій притулилося це сільце, відкривається чудовий краєвид. Унизу, під високим блакитним небом, широко розкинулась удайська долина зі сріблястою, мерехтливою стрічкою тихої ріки, із романтичними спорудами величних церков і мурів прадавнього монастиря. Мабуть, тільки звідси можна побачити відразу і Прилуки з околицями, і десяток навколишніх сіл: Манжосівку, Дідівці, Замістя, Боршну, Валки, Високе, Густиню, Заудаївське, Маціївку, Білещину. Які тут чудові краєвиди, яке роздолля для живописців і поетів!

З Капустинців стрімкою доріжкою треба спуститись до густинської дороги, яка проходить через заболочену долину по старій монастирській гаті, насипаній ще сотні років тому, мабуть, ще від часів заснування монастиря. Ще зовсім недавно, ось тут на протоці був старий дерев'яний місток, міцно зв'язаний з грубезних колод, а вся гать, з обох боків була обсаджена старими розлогими вербами. Дорога веде до Густині. Ось уже вигулькнули перші хатки села, що раніше звалося Слободою Підмонастирською, праворуч, на зеленому моріжку стоять старі липи, далі - монастирський господарський двір, старий сад, ліворуч, майже під самим лісом біліють хатки Кривої Слобідки.

Усі, хто приходить сюди, зупиняються біля головної, Миколаївської брами монастиря. Праворуч - мурована будівля монастирського двоповерхового готелю, на рівні другого поверху розташований чотирьохколонний портик, увінчаний трикутним фронтоном, до головного входу ведуть широкі сходи. Кам'яниця міцна, кремезна, із масивними квадратними колонами-стовпами, побудована у формах так званого провінційного класицизму. У двадцяти кімнатах-номерах готелю зупиняються богомольці-паломники, які приходять помолитись до Густині , виконуючи обітницю, дану Богові у тяжку хвилину життя.

У 1600 році з Київського Межигірського монастиря на Прилуччину вирушили монахи Іоасаф, Єфимій і Геннадій. На Удаї вони облюбували затишний острів Густиню. Монахи звернулися з проханням до володаря цих земель князя Михайла Вишневецького, дозволити їм тут започаткувати будівництво православного монастиря.

Князь Михайло, й особливо його молода дружина Раїна з роду молдавських господарів Могил, які були оборонцями православ'я в Україні, не тільки дозволили монахам порядкувати на острові, але й усіляко почали допомагати їм. Та зла пригода надовго затримала будівництво. У цей час українські козаки допомагали королеві польському посадити на московський трон Лжедмитрія. Це був 1604 рік. Під час походу, коли польське військо гнало московських воєвод із Чернігова , військо царя Бориса Годунова люто нищило все живе у нас на Прилуччині. У беззахисному місті, яке тільки-но спиналося на ноги, московські вояки вирізали всіх до єдиного, як говорить історик: "...и жителей оного, числом до 300, старых и малых, детей и женщин, умертвили без пощады".

Після цього будівництво міста й монастиря надовго затрималось і першу монастирську церкву в ім'я Трійці вдалося закінчити лише в 1614 році. Після смерті княгині Раїни, вся Вишневеччина перейшла у спадок її неповнолітньому синові Яремі, що вже у ті часи прийняв католицьку віру й на відміну від своїх православних батьків, зробився згодом запеклим ненависником православ'я і лютим ворогом українського народу.

В 1620 році, повертаючись із Москви через Україну, до Києва їхав на запрошення гетьмана Петра Сагайдачного єрусалимський патріарх Феофан. Зустрічав його гетьман у Прилуках, де й відбулися між ними таємні переговори. Потім вони відвідали Густинський монастир, де разом молилися про успішне завершення задуманого і заночували. В Києві патріарх, на прохання гетьмана і, користуючись своїм виключним правом, висвятив на митрополита київського Іова Борецького та ще п'ятьох єпископів. Так була відновлена вища ієрархія української православної церкви. В числі нових єпископів був і фундатор монастирів на Прилуччині, а тоді ігумен Києво-Братського монастиря Ісая Копинський. Його висвятили єпископом у Перемишль, але через гоніння й переслідування Ісая змушений був повернутися до Києва. Святитель продовжував опікуватись православними монастирями в Україні, а згодом і зовсім перебрався знову до Густині. Тут, подалі від мирської суєти старий святитель написав свою знамениту "Лествицю Духовную" - збірку високоморальних повчань.

У 1624 році Святитель переніс із Густині до Ладана Троїцьку церкву, а на її місці побудував нову, набагато більшу й красивішу. Як записав густинський літописець:"...создаша зело красну" церкву. Тоді ж були побудовані келії для братії й трапеза з церквою Успіня Богородиці. У 1631 році, після смерті І. Борецького, Святителя Ісаю обирають митрополитом Київським - главою української православної церкви, але не на довго, бо вже у наступному 1632 році митрополитом стає молодий енергійний реформатор Петро Могила, а Ісая залишився доживати віку у лаврських печерах, де й скінчив свої дні у глибокій старості у 1640 році. Ісая Копинський ще при житті першого ігумена Іоасафа, починаючи десь з 1615 року, на протязі двох десятиліть управляв Густинським монастирем, а всі настоятелі в ті роки фактично були його намісниками.

В 1636 році монастир згорів увесь до тла, "со всією окрасою і ліпотою". Згарище було настільки жахливим, що ченці вирішили відбудувати монастир на новому місці, ближче до гаті, що вела через Удай до Роменського шляху. Лише за два роки (1636-1637) удалося побудувати Успенську церкву з трапезою, братські келії, перенести стару дзвіницю, обгородити монастир і обкопали ровом.

У цей час за підтримку лівобережними монастирями народних повстань проти шляхти Ярема Вишневецький почав карати не тільки козаків і посполитих, але й ченців. Ігумен Василій з братією Густинського монастиря, не чекаючи своєї черги, прихопивши все найцінніше, втік до Путивля "в чужую землю Московськую", як записав літописець.

У 1639 році прибув до Густині митрополит Петро Могила і привіз із собою нового ігумена з Лаври Іллю Торського. Тоді ж митрополит Петро "водрузише хрест дав благословіння на созданіє церкви великія ". Знову почалося його відновлення.

З літопису дізнаємося і про страшну трагедію, яка розігралася в нашім краї у 1640 році. Татарська орда з Криму дійшла під самий Київ і лише там, одержавши грізну відсіч, пронеслись назад до Перекопу, люто випалюючи на своєму шляху козацькі села й хутори. Дуже постраждала й Прилуччина. Коли все вгамувалося, через три дні, подорожні поблизу монастиря натрапили на порізаних дітей, кинутих на роздоріжжі й доправили до монастиря. Ігумена Іллі на той час не було, а хтось із монахів розпорядився поховати дітей у старій келії. А потім про це й зовсім забули, і навіть отцю-ігумену не доповіли. Якось отець Ілля уві сні побачив трьох діток, які молилися перед Всевишнім, прохаючи милості Божої Густинській обителі та її братії. Ігумен розповів про це братії, тоді ж хтось і згадав про поховання, їх розкопали, знайшовши тіла мучеників-немовлят нетлінними і, поклавши до гробниці-раки, урочисто поховали посеред монастиря, де розпочалося будівництво нової церкви. І саме над могилою спорудили вівтар на честь Святої Трійці.

Весь монастир був обнесений високою дубовою стіною, валами й ровами. З цього часу він став монастирем-фортецею, а його мешканці ще й воїнами-захисниками своєї обителі. На будівництво нової церкви у 1641 році ігумен випросив значну допомогу від молдавського господаря Василія та від московського царя Михайла Федоровича. За п'ять років монастир був відновлений, побудована небаченої краси Троїцька церква.

Прийшов 1648 рік. Прогнали ненависного князя Ярему з його особистим військом, потім взялися й за панів, заразом, під гарячу руку, дісталося й густинським монахам й самому монастиреві. Довелося навіть втрутитись самому Богданові Хмельницькому, який узяв монастир під свою опіку. Гетьманські універсали й грамоти підтверджували права монастиря на володіння землями й угіддями, наданими йому князями Вишневецькими, та ще й закріплювали за ним села Полову, Левки, Маціївку.

У 1654 році, їдучи з Києва до Москви, Густиню й Прилуки відвідав антіохійський патріарх Макарій із сином Павлом Алеппським, який залишив чудовий опис монастиря. Особливо високоповажних арабських мандрівників вразила краса іконостасу Троїцької церкви.

Але безжалісний вогонь не щадив нічого - 1671 року велична церква, разом із неперевершеним іконостасом "...согоре со всяким своїм украшенієм, сиріч з роботою зело прекрасною…"

У цей час, в монастирі перебував святий Дмитрій Ростовський, тут він писав гарну й мудру книжечку "Руно орошенноє". Разом із Дмитрієм у монастирі перебувала іще одна мудра людина - ієромонах Михайло Лосицький.. Це він переписав і зберіг для нащадків видатну українську історичну пам'ятку "Густинський літопис", в якому викладена історія України з найдавніших часів і до кінця XVI століття. Саме тоді й почалася нова епоха в історії монастиря - він починає відбудовуватись в камені. Усі монастирські споруди, побудовані у той період, збереглися й до наших днів.

Відновлення почалося з ігуменського, або Варваринського корпусу з келіями, брамою й дзвіницею. Цей корпус і нині є найстарішою мурованою спорудою в монастирі. В монастирському літописі зазначалося: "Року 1672-го, послі того страшного пожарю, благодаттю Божою, збудовали бакшту і дзвонницю і повиливали дзвони, і келії мало под десяток поставили…" Фактично це є цілий комплекс споруд. В центрі нижнього поверху знаходиться брама, яка виходила прямо на ярмаркову площу перед монастирем, обабіч брами - п'ять комор і келій. На другому поверсі знаходяться братські келії, на третьому - ігуменські покої і домова Варваринська церква. Колись її оточувала галерея, хід до якої влаштований у невеликій двоярусній, гранчастій башті. У 1719 році побудували нову дзвіницю до Варваринської церкви, але через п'ять років вона повалилась і довго стояла в руїнах. Повністю відновив цей корпус і значно перебудував архімандрит Варсонофій у 1844-1845 роках. На третьому поверсі було його помешкання з п'яти кімнат, відновлена і церква, у якій споруджений гарний іконостас з іконами, писаними петербурзькими живописцями. Тоді ж значно змінив свій вигляд південний фасад : споруджені ризаліти (виступи), дерев'яна веранда. Частково зберіг первісний вигляд лише північний напільний фасад. Такої оригінальної споруди, в якій об'єднані риси оборонної, житлової і культової архітектури періоду бароко, в Україні більше немає. Ця пам'ятка унікальна. Зараз вона значно перебудована.

У 1670-1680 роках монастиреві всіляко допомагали і про нього опікувалися гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа, прилуцький полковник Лазар Горленко, а в 1690-х роках його син, теж прилуцький полковник Дмитро Лазарович Горленко. На цей час припадає найбільший розквіт Густині. Монастир прикрашається новими монументальними спорудами, збагачується новими володіннями. За кошти полковника Дмитра Горленка звели високі цегляні мури навколо монастиря, побудували кам'яні надбрамні церкви - Миколаївську із заходу й Петропавловську зі сходу.

Наприкінці XVII століття полковник Дмитро Горленко, щоб надійно захистити монастир, побудував навколо нього грандіозні мури з брамами й баштами. Були вони з двоярусними аркадами, внутрішніми проходами всередині стіни і з вузькими бійницями. Це була унікальна архітектурна пам'ятка, недаремно на неї звернув увагу Т. Г. Шевченко. У 1734 році східну частину мурів, яка виходила до Удаю, перебудували, нові стіни декорували з внутрішнього боку фігурними арками. Значна перебудова стін відбулася у 1754-1756 роках, загальна довжина їх сягала 558 метрів. Реставрацію їх провели і в 1850-х рр. Нині фортечні мури втрачені майже повністю, їх будують заново.

Миколаївська церква знаходиться на головній монастирській брамі, яку раніше називали - великі або святі Миколаївські (Микільські) ворота. Церква й брама збудовані коштом прилуцького полковника Дмитра Горленка приблизно у 1693 році. Унизу розташовувані широкі ворота із шістьма коморами, над ними невеличкий храм св. Миколая з одним куполом на гранчастому барабані, його фасади ритмічно розчленовані пілястрами, вікна й ніші з рельєфним облямуванням розміщені в кілька ярусів, стіни завершені профільованим карнизом. Після відновлення монастиря, її довго не чіпали, а потім, у 1853 році церкву перебудували й зробили тут дзвіницю. На старих стінах надбудували ще два яруси і високу шатрову покрівлю. Загальна висота нової дзвіниці сягала 54 метрів. У верхньому ярусі розміщувались дзвони. Церкву тривалий час не використовували, і лишень у 1890 році сюди перенесли з Петропавловської церкви й установили старий іконостас. Тоді ж вона була й освячена. Первісний вигляд її з великою майстерністю відтворив на своєму малюнку Т. Г. Шевченко.

Петропавловська церква. Збудована у 1693 році на кошти Дмитра Горленка на брамі, від якої починалася дорога на Боршну і далі на Ромни. Судячи із шевченківського малюнка, вона чи не найкраще збереглася, переживши руїну. Під час відновлення монастиря у цій церкві лише підправили стіни, та ще переробили на "російський смак" куполи. В такому вигляді, без дії, вона простояла ще більше 40 років. У 1888 році в церкві зробили підлогу, хори, влаштували сходи, у прибудові з верандою, встановили різьблений іконостас. Церква п'яти купольна, хрещата, восьмигранний барабан центрального купола перекритий зімкнутим склепінням, інші чотири - мають циліндричні барабани зі сферичним склепінням. Церква за параметрами близька прилуцькому Спаському собору, але набагато менша від нього. Зараз ця пам'ятка відреставрована і дещо перебудована.

Мудрий отець Авксентій, запросивши до обителі гетьмана Івана Самойловича, кар'єра якого починалася з писарювання у містечку Красному Колядині Прилуцького полку, ублагав його побудувати кам'яну Троїцьку церкву на місці згорілої у 1671 році. Гетьман згодився і 8 червня 1674 року, на Трійцю відбулася урочиста закладка церкви, а вже через два роки 1 серпня 1676 року чернігівський єпископ Лазар Баранович освятив нову церкву. Зводили її у 1674-1676 роках майстри-будівничі, які добре пам'ятали той старий храм, який може самі й будували, адже минуло всього лишень 30 років. Тож, мабуть, саме вони й відтворили в камені оте дерев'яне диво-дивне, оту церкву "зело прекрасную", яка своєю красою полонила колись навіть всюдисущих арабських мандрівників, здивувати яких було досить непросто. Десь у глибині, під фундаментом, ось уже 320 років лежить закладний чотирикутний камінь із вибитим хрестом і "шуфлядою", в яку покладені "письмо на пергамині", святі мощі, а ще православні святині: частка каменю з Віфліємського вертепу, камінь від скелі Чотиридесятниці і свята земля з-під каменю Йорданського.

Троїцька церква є прекрасним, неповторним витвором людських рук. Такі споруди виникають тільки тоді, коли митець оволодіває вершиною професійної майстерності, а художня думка суспільства сягає зеніту. Основні об'єми церкви мають пірамідальну побудову. Ось лишень придивіться уважніше, як геніально просто і в той же час гармонійно побудована ця хрещата, дев'ятидільна, п'яти купольна споруда. Найвищим і найбільшим є центральний купол, чотири бокові - менші й нижчі, іще нижчі - двоярусні кутові прибудови без куполів. Будівничі примінили вісім типів вікон, різних за формами й розмірами, і вони відіграють значну роль у композиційному вирішенні всієї споруди. Для створення чіткого ритму, поряд із вікнами влаштовані глухі ніші, в які були вставлені великі ікони на металі. Віконні отвори облямовані гарненькими висячими напівколонками з капітелями, що нагадують нерозпуклі квіти.

Інтер'єр за простотою задуму і майстерним архітектурно - конструктивним вирішенням належить до шедеврів. Досить невелика споруда все ж вражає глядача своєю величністю й пишністю. У західній частині церкви, так званому бабинці, у трьох гранях споруди врізані величезні, широкі, відкриті арки, розташовані в три яруси. З безлічі вікон потоками ллється яскраве сонячне світло. Спокійно й гордовито підносяться над головою півсферичні склепіння всіх п'яти куполів.

Густинські фрески належали колись до найкращих зразків українського монументального живопису. На підпружних арках, серед зображень мучеників, виділялися святі, яких найбільше шанувало козацтво: Іван-воїн, Федір Тірон, архангел Михаїл. В головному куполі було оригінальне зображення Трійці: Бог-Отець, увінчаний митрою, тримає на колінах тіло Христа, а в центрі купола зображення голуба. Надзвичайно цінними, унікальними на стінах Троїцької церкви були портрети князя Вишневецького, гетьманів Івана Мазепи й Івана Самойловича. Найдовше тримався гетьман Самойлович, але й від нього нині нічого не лишилось. А який же гарний портрет був! Стояв гетьман, молитовно склавши руки, біля нього - аналой з гетьманською булавою й шапкою, над ним - родовий герб. Тяжка доля дісталася Самойловичу, а все через те, мабуть, що вірно служив Москві, навіть автокефалію віддав їй. Безпідставно звинуваченого за поразку в кримському поході гетьмана, брутально схопили у церкві під час богослужіння і відправив до московського судилища. Помер нещасний гетьман у Сибіру на засланні. Ось таким він був і на портреті: старий гетьман начебто каявся у своїх гріхах перед козацькою державою і смиренно повертав булаву Війську Запорозькому. Колись у церкві був надзвичайно пишний, величезний, різьблений з липи і визолочений іконостас, а в ньому старовинні ікони в срібних шатах. У вівтарі зберігалися дорогоцінні напрестольні хрести, давні книги в дорогоцінних окладах.

1697 року прилуцький полковник Дмитро Горленко поховав у склепі у Троїцькій церкві прах свого батька, загиблого в Кримському поході й похованого під Кодаком 1687 року. З тих пір кілька поколінь Горленків було поховано під цією церквою.

Тоді ж залишив про себе добру пам'ять у Густині й гетьман Іван Мазепа. Він побудував кам'яну Успенську церкву з трапезою й ризницею, в якій зберігалися колись найдорожчі монастирські скарби. У цій будівлі знаходилися також пекарня й кухня. Саме тут, у призначений час збиралася вся братія. Монахи, разом із настоятелем, молилися у Воскресенській церкві, а потім, перейшовши до трапези - радилися, обмінювалися думками і трапезували. Це була найзатишніша споруда в монастирі. Побудована вона за особисті кошти гетьмана Івана Мазепи в 1695 році на честь Успіня Богоматері, на місці старої дерев'яної церкви. Вона пережила руїну і була першою, яку відбудували у 1845 році. Відродження Густині й почалося саме з цієї церкви. Узимку 1845 року в Яготині помер старий князь Микола Григорович Рєпнін - герой війни з Наполеоном, який після перемоги у званні віце-короля управляв Саксонським королівством. З 1816 року М. Г. Рєпнін 18 років перебував на посту малоросійського військового губернатора, тобто, правителя Лівобережною Україною. Він любив свій край, турбувався про добробут населення, захищав інтереси кріпаків і уцілілі ще права козаків, чим викликав на себе підозру в сепаратизмі. Він добре знав історію Густині й дуже любив це святе місце, тому й заповідав поховати себе саме в Густинському монастирі. Чому саме у жахливих руїнах Богом забутої Густині? Мабуть, тому, що він вірив у відродження цього визначного місця, знав, що люди навіть тільки з поваги до нього подбають про монастир. Так воно і вийшло.

Поховали його в підземеллі напівзруйнованої Успенської церкви, у склепі. Донька князя Варвара Миколаївна писала своєму найкращому другові Тарасові Шевченку: "Мій добрий, і печальний співаче. Виплачте пісню в пам'ять людини, яку ви так уміли поважати і любити". Дружина князя, онука останнього гетьмана Кирила Розумовського, Варвара Олексіївна, за свої кошти відновила церкву. Її у цьому ж 1845 році й освятили тільки тепер уже вона стала не Успенська, а Воскресіння Господнього. З тих пір церква стала родовою усипальницею. Тут спочили дружина, сини, невістки, онуки старого князя. Два склепи у довоєнний час були пограбовані, останки не збереглися. У 1924 році відомий український учений Микола Омелянович Макаренко поховав тут свого юного, трагічно загиблого сина Ора.

Воскресенська, а нині й знову Успенська церква, одно купольна. Восьмигранний барабан увінчує барочний купол із хрестом. Стіни споруди прикрашені пілястрами й профільованим карнизом. Вікна й ніші облямовані лиштвою. Церква була значно перебудована, а вірніше добудована у XIX столітті. Під час своїх відвідин Густині її змалював Тарас Шевченко. На малюнку видно, що саме тоді почалися реставраційні роботи.

Безперечно, що Тарас Григорович не міг не відвідати підземелля церкви й не поклонитися праху "вічної - пам'яті достойного князя Миколи Григоровича Рєпніна". Ось тут, із південного боку церкви, по східцях, якими спускався майже 150 років тому Тарас Григорович, спустимось і ми. Частина поховань тут була пограбована й викинута, а замість них вимурували з цегли щось на зразок ясел для худоби, в яких солили огірки й капусту, зберігали городину для нещасних мешканців Густині уже в радянські часи.

Ось так, у другій половині XVII століття на Прилуччині виник і сформувався визначний ансамбль споруд у стилі українського бароко, чи не найкращий в Україні. До того ж, Густинський монастир був осередком духовності, вітчизняної культури, мистецтва й ремесел на Лівобережжі. Це був один із найбагатших українських монастирів. У другій половині XVIII століття він володів селами й хуторами, млинами й винокурнями, у Прилуцькому, Роменському й Путивльському повітах йому належало близько трьох тисяч десятим землі та більш як три тисячі кріпаків.

Багато дечого вміли робити в монастирських володіннях - випалювали міцну цеглу, виливали співучі дзвони, писали гарні ікони, ткали барвисті килими і білосніжне полотно, випікали запашний хліб. В монастирі була солідна на той час бібліотека, свій архів, школа, в церквах скупчилася велика кількість високохудожніх ікон, дорогоцінних прикрас. Мабуть, не дарма у ці часи Густиню називали "другою Лаврою".

Та не довго продовжувався розквіт, прийшли й тяжкі часи. Найтяжчого удару монастир зазнав від російської "матушки-цариці" Катерини II, тієї. що остаточно ліквідувала козацьку державу і закріпачила українців. Отож вона своїм "височайшим" указом 1786 року перевела монастир до розряду "позаштатних", а потім і зовсім ліквідувала.

Та все ж час відродження знову настав. Тривогу підняли наші земляки, у яких боліла душа за національною святинею. Це і знаменитий учений Йосип Максимович Бодянський. і дослідник історії Полтавщини Микола Іванович Арандаренко, і полтавський єпископ Гедеон. Відновлення почалося в 1841 році зі збору коштів серед населення Полтавщини, до якого і звернувся Гедеон із відозвою. У 1843 році вийшов указ Синоду про присвоєння монастиреві 3-го класу, а ще через півроку - 15 травня 1844 року, на храмове свято, в день Святої Трійці відбулося урочисте відкриття монастиря. Але з відбудовою не поспішали. Тоді ж, у 1844 році, настоятелем у Густиню Синод призначив колишнього архімандрита одного з монастирів Санкт-Петербурзької єпархії Варсонофія. Як зазначає український письменник О. Кониський "...першим ділом таких оновителів - знівечити в монастирі і по церквах все, що нагадує українську окремішність, усе, що не підходить під мірку й смак московсько-візантійського чернечого деспотизму й аскетизму". В головній Троїцькій церкві знищили портрети князя Вишневецького і гетьмана Мазепи, засипали родовий склеп Горленків, познімали з образів і переплавили дорогоцінні шати з гербами Горленків і Самойловичів. Старовинні іконостаси й козацькі ікони замінили новими, замовленими в Петербурзі. Ось, що встиг за роки свого правління Варсонофій. Але не можна й не згадати про те, що він за цей же час відновив напівзруйновані церкви, спорудив дзвіницю, побудував також готель, два флігелі для монахів, господарчий двір із коморами й стайнями.

1845 року на Прилуччину завітав Т. Г. Шевченко, маючи за мету змалювати архітектурні й історичні пам'ятки стародавньої Густині. У Прилуках Тарас познайомився з протоієреєм Іллею Гавриловичем Бодянським і разом із ним завітав до Густині. Отець Ілля добре знав історію монастиря і дуже любив це святе місце, дуже сподобалося тут і Тарасові Григоровичу, про що він згадував уже через багато років у повісті "Музыкант". Працював у Густині Тарас Григорович увесь довгий літній день. Установлена й точна дата - це було 28 червня 1845 року. Увечері, як розповідали люди, поет із Густині пішов на Прилуки по дорозі, що вела через удайські плавні на Валки й Боршну, й далі, до Роменського поштового тракту. У Валках, на околиці села, Тарас Григорович зайшов у шинок до Омелька Самійленка. Там повечеряв і випив чарку горілки. Під боршенським вітряком він довгенько сидів у задумі, відпочиваючи, а потім, мабуть, щось згадавши, записав олівцем прямо на обшивці млина. Може якісь ніким не знані поетичні рядки? Хто тепер про це дізнається?

В монастирі після відродження його, одна за другою відновлювались церкви. Усі вони в якійсь мірі були перебудовані, модернізовані, деякі споруди від цього значно втратили, залишилася непорушною й незмінною лише головна Троїцька церква. Архімандрит Нектарій, що правив у Густині наприкінці XIX століття довершив відродження монастиря. Він подбав про те, щоб створити людям усі умови для спілкування з Богом. Густиня стала воістину прекрасним місцем для душевного спокою, відпочинку. Нектарій відновив стару валківську греблю з п'ятьма містками, сад біля монастиря, започаткував декоративний парк навколо монастирських мурів. Були вже висаджені дерева, влаштовані квітники, алеї з альтанками і зручними лавами, побудована загорожа з хвіртками. Перед монастирем дивував богомольців сонячний годинник із чудернацькими знаками зодіаку. Густиня знову чарувала зір своєю тихою гармонійною красою, вона знову стала місцем паломництва, дійсно святим місцем. Знову, як і сотні років тому, під її стінами збиралися велелюдні, гомінкі, барвисті ярмарки. І знову, як і колись, сяяла неземною красою Ікона Густинської Божої Матері, яку урочисто виносили з Троїцької церкви і ставили у капличці посеред ярмарку.

А потім прийшли інші часи і все усталене віками порушилось. Люди, які ще вчора називали себе рабами Божими і навколішках земно кланялися перед іконами, сьогодні сокирами рубали ці ж образи, стинали хрести на церквах і з дикою радістю скидали дзвони з дзвіниць, а чи грілися біля вогнищ, в яких горіли древні церковні книги, предківські ікони, дивовижної роботи іконостаси. Люди дичавіли і їм уже мало було крові, пролитої у братовбивчих сварах, вони ще й оголосили війну духовним і культурним цінностям свого ж таки народу, забули свою славну історію, свої давні звичаї.

Спочатку в монастиря забрали всі його угіддя, все добре налагоджене, міцне господарство, а вже потім підселили до ченців дитячу колонію. Сюди, з усіх кутків колишньої імперії почали звозити безпритульних дітей-сиріт, їх тут лікували, учили, виховували, примушували працювати. Потім братію зовсім розігнали і монастир перестав існувати. Відновився він лише під час другої світової війни, але вже як жіночий. Потім, на початку 1950-х років, сюди поселили так званий будинок престарілих. А монастир закрили знову. Останнім господарем тут був інтернат для психічно хворих людей.

У 1980-х - та на початку 1990-х років силами прилуцьких реставраторів велися відновлювальні роботи, та, як завжди, держава виділяла настільки мізерні кошти, що їх вистачало лише для латання дірок. Дещо робилося на Троїцькій і Воскресенській (Успенській) церквах, дещо на готелі, але в жахливому стані ще перебували Петропавловська і Миколаївська церкви, ігуменський корпус і монастирські мури. Здавалося, що цим спорудам уже нічого не допоможе, ще десяток-два років і вони б перетворилися на купи битої цегли.

Інтернат закрили за рішенням обласних властей на початку 1993 року, нещасних хворих людей перевезли в інші місця. Знаменною датою в новітній історії монастиря треба вважати 17 грудня 1993 року. Коли був урочисто освячений престол Воскресенської (Успенської) церкви і відбулося перше богослужіння.

Від тих пір минуло зовсім не багато часу, і на очах у зневірених людей, як фенікс із попелу став відновлюватися монастир-руїна. Один за другим почали підводити, розправляти могутні рамена-стіни, здіймати до неба хрещаті свічі-куполи прекрасні храми. І знову, як і сотні літ назад, забілів-засяяв перлиною у смарагдовім облямуванні пишної зелені стародавній козацький монастир-фортеця.

Немало добрих людей доклало рук до відродження української національної святині, але найбільшого пошанування, вдячності від людей достойна ігуменя Віра (Віра Григорівна Таран). Це саме вона підняла з руїн монастир і люди ніколи не забудуть її благородного подвигу. Її ім'я буде навіки вписане в історію поряд з іменами засновників святої обителі.

Мине ще якийсь час і, так само як і Україна, стане незалежною українська православна церква. Так конче потрібно хоча б для того, щоб у цьому святому місці вільно залунала українська мова у проповідях, молитвах і церковному співі, щоб церковні іконостаси заповнювалися самобутніми українськими іконами, а на стінах храмів з'явилися зображення українських святих, щоб за давньою українською традицією знову з'явилися портрети фундаторів монастиря князів Вишневецьких, славетних гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи, благородного лицаря полковника Дмитра Горленка, людей, яким монастир завдячує самим своїм існуванням. Поступово монастир відродить чудову старовинну традицію і продовжить знаменитий Густинський літопис, відновить монастирську школу, іконописну майстерню, відродить знамениті Густинські ярмарки.

Конче потрібно встановити під монастирськими мурами стелу в пам'ять про перебування тут знаменитих людей, в числі яких і великі українці Петро Сагайдачний, Петро Могила, Дмитрій Ростовський-Туптало, Григорій Сковорода, Євген Гребінка, Тарас Шевченко. Багато ще треба зробити для того, щоб монастир став духовним і культурним центром України. І так обов'язково буде, бо це ж наш монастир на нашій вільній землі.

Георгій Гайдай

 

[версія для друку]
© Інститут Трансформації суспільства 2004-2014
При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на www.pryluky.osp-ua.info є обов'язковим. Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів. Наша адреса: Україна, 01034, м. Київ-34, а/с 297, тел./факс: (044) 235-98-28, 235-80-23
email: editor@osp.com.ua
замена ремня грм лифан бриз
TyTa