А все починалося в далекому 1914-му. У червні у місті над Удаєм почала виходити газета «Прилукский голос». До 1916-го року вийшли 129 номерів. Газета розповідала про життя міста і Прилуцького повіту.
Вихід «Прилукского голосу» припинили лише горнило громадянської війни та революційні події. Та вже 12 лютого 1919 року прилучани знову читали місцеву газету «Известия». Газета міняла назви – «Прилукский голос» „Известия”, „Вісти”, „Правда Прилукщини”, „Правда Прилуччини”, зрештою – „Прилуччина” – але вона не змінила головного – свого людяного обличчя.
Мотрона Трохимівна Дерев’янко – моя родичка. Проживає вона у Прилуках і має поважний вік – уже вісімдесят шосте літо кують для неї зозулі і співають солов’ї у садку. Незважаючи на старість, постійно цікавиться, що робиться в світі, в Україні, у нашій області та на Прилуччині. І – понад півстоліття передплачує газету “Прилуччина”, яка стала для неї настільним, улюбленим виданням. Кожен свіжий номер чекає з нетерпінням і перечитує з початку до кінця.
Усі шляхи ведуть до успіху... Саме так можна сказати про Прилуцький агротехнічний коледж, який неодноразово брав участь у різного роду змаганнях і, як правило, займав чільну позицію, репрезентуючи себе, як авторитетного учбового закладу. Безсумнівно, усі ті численні здобутки коледжу – заслуга як колективу, так і його директора, доктора філософії в галузі освіти, Почесного професора Міжнародної Кадрової академії, лауреата звання “Лідер України” Павла Чернікова. Днями Прилуцький агротехнічний коледж знову опинився у числі найкращих, взявши участь у Всеукраїнській громадській акції “Флагман освіти і науки України”.
Напередодні Дня молоді відбулася офіційна зустріч міського голови Юрія Беркута з представниками молоді міста. Юрій Володимирович вручив грамоти, квіти юнакам і дівчатам, хто працює на благо рідного міста, має високі здобутки в галузі культури, мистецтва, чиї імена, без сумніву, в майбутньому додадуть доброї слави нашому місту.
З відстані часу щоразу чіткіше проглядаються рештки епохи розвиненого соціалізму, від якої, на наше переконання, залишаться тільки комедії. Це нитка, що з'єднує різні покоління під час родинного перегляду у свята хрестоматійного "За двома зайцями" - фільму, над яким, здається, не владний час. Майстерно обіграна тема шахрайства, всіляких комплексів, безмежної людської дурості близька і зрозуміла сучасному глядачеві.
Гумор - це завжди виклик долі й обставинам, мова, якою можна говорити правду і тільки тому, що ти блазень і з тебе потішаються, ти маєш право на життя. Сміх нейтралізує насилля і руйнує імперії. Блазні у всі часи були улюбленцями публіки. Роль головного блазня українського театру і кіно радянської доби минулого століття історія відвела Миколі Яковченку, народженому 3 травня 1900 року у провінційних Прилуках на берегах тихоплинного Удаю у сім'ї міщан Федора і Параски Яковченків. Батько майбутнього коміка торгував рибою. Мати була домогосподаркою. Крім Миколи, у сім'ї виховувалося ще четверо дітей: брат Сергій, сестри Марія, Олена, Олександра. Батьки робили все можливе, щоб дати дітям добру освіту і професію. І сьогодні у місті ті, хто їх пам'ятає, згадують про рідню Яковченків як надзвичайно обдарованих і освічених людей.
Микола з братом Сергієм співав у церковному хорі, добре володів грецькою мовою, закінчив 2-е Прилуцьке вище початкове училище імені Кислих, навчався у Прилуцькій єврейській гімназії.
Те, що Микола не став торговцем, а блискуче його зіграв у "Зайцях" багато років по тому, мусимо завдячувати Євгенії Петрівні Базилевській, актрисі трупи Миколи Садовського, яка приїхала до Прилук 1918 року і створила аматорський театр. Цього ж року повернувся до міста актор Іван Микитович Ярошенко, яким було організована художня самодіяльність на Кустівцях. Створення актором Пилипом Олексійовичем Хмарою народного театру, де були задіяні кращі творчі сили міста початку століття: згадана Є.П. Базилевська, О.С. Коханівська, Л.І. Жиленко, У.А. Костяна, В.О. Чановська. Все склало ту творчу атмосферу, в якій зростав талант майбутнього коміка. Про його перше перевтілення згадувала сестра Олександра, яка, прийшовши на спектакль за участю брата, просто його не впізнала. "Коля, а чому ж тебе не було?" - марно прочекавши всю виставу, спитала. І подивившись на його здивоване обличчя, промовила: "А я тебе не побачила..."
1920 року актор залишає рідні Прилуки, щоб неодноразово до них повернутися у розквіті творчого таланту, зеніті слави. У географії творчого шляху Яковченка театри Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпропетровська, Харкова. З 1927 року Микола Федорович - у Київському українському драматичному театрі ім. Івана Франка. Понад 200 ролей зіграно на театральній сцені.
У 50-і роки завдяки ролі Довгоносика у п'єсі Корнійчука "В степах України" став культовим актором Києва. У театр йшли на Яковченка. Його поява на сцені завжди викликала вибух сміху. За вміння магнетизувати глядача його слушно порівнювали з Чарлі Чапліним.
З 50 ролей, зіграних в кіно, переважна більшість епізодичні, які добре запам'ятовуються: Свирид ("Вій"), Лопата ("Королева бензоколонки"), Пацюк ("Вечори на хуторі поблизу Диканьки"), Кіндрат Перепелиця ("Максим Перепелиця"), комендант кіностудії ("Штепсель женить Тарапуньку"), сторож ("Веселі жабокричі").
Не менш колоритним життя актора було за лаштунками, в побуті. Народні й заслужені Яковченко, Шумський, Ватуля, Дальський в театрі бога Бахуса розігрували театральне дійство для самих себе, на двох та трьох. Все неодмінно потім ставало київськими анекдотами, байками, зрештою, легендами про богів з театрального Олімпу. Їх неодноразово "проробляли" на партійних зборах, закривали на ключ по гримерних, приховували інформацію про банкети, жінки намагалися тримати їх на жорсткому контролі. Все марно. Їх аргументи на користь життя були вагомішими, надмірна тверезість висушує душу.
Однією із великих трагедій життя, поряд з втратами близьких йому людей, стало відлучення від театру. Колишній директор-розпорядник театру ім. Івана Франка Андрій Шостя згадує про те, як йому довелося збирати кращих акторів, яких видворили з театру (комусь хотілося організувати молодіжну трупу). Так опинився без діла і Яковченко. І коли він попросив Миколу Яковченка повернутися на сцену, він, розповідали, прийшов і став на коліна перед бюстом Івана Франка й заплакав.
11 вересня 1974 року Миколи Федоровича не стало. Поховано видатного українського актора Яковченка на Байковому кладовищі.
Ігор ПАВЛЮЧЕНКО,
З книги "Сміхотворець Микола Яковченко". - Київ, 2005".
З відстані часу щоразу чіткіше проглядаються рештки епохи розвиненого соціалізму, від якої, на наше переконання, залишаться тільки комедії. Це нитка, що з'єднує різні покоління під час родинного перегляду у свята хрестоматійного "За двома зайцями" - фільму, над яким, здається, не владний час. Майстерно обіграна тема шахрайства, всіляких комплексів, безмежної людської дурості близька і зрозуміла сучасному глядачеві.
[версія для друку]