До Дня Святого Пантелеймона (9 серпня) в Прилуках буде відремонтована Пантелеймонівська церква. Роботи вже розпочалися, церква фарбується та оновлюється розпис над іконостасом. «Останній раз ремонт церкви проводився шість років тому, - сказав настоятель храму отець Василій. - Цьогорічний завершимо до свого свята, на яке плануємо запросити Владику».
У межах програми Соціальної звітності компанії «Бритіш Америка Тобакко Україна» у червні були проведені дослідження атмосферного повітря в санітарно-захисній зоні тютюнової фабрики. Дані лабораторних досліджень підтвердили відповідність стану атмосферного повітря вимогам діючого санітарного законодавства України.
21 вересня у Прилуках відбудеться Перший Міжнародний Воздвиженський ярмарок Прилуччини, участь у якому візьмуть підприємства, народні умільці та творчі колективи з України, Росії, Білорусі, Польщі, Вірменії, Литви, Італії та інших країн. На ярмарку будуть широко представлені усі галузі промислового виробництва, сільське господарство, товари народного промислу. На гостей і учасників заходу очікує широка культурна програма.
З давніх-давен українські традиції славились своєю самобутністю, яскравістю та повчальністю. На щастя, українці все більше почали повертатися до свого коріння, звичаїв предків. Прикладом цьому можуть слугувати численні ярмарки та виставки, що відбуваються у Прилуках та за їхніми межами.
Саме там можна спостерігати культуру різних регіонів країни.
Василь Гавриленко, директор Центру соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями.
21 вересня до Прилук завітає Перший Міжнародний Воздвиженський ярмарок. Місто готується до нього вже сьогодні. З цього номера наша газета започатковує постійну рубрику, присвячену ярмарку.
Полотна Олександра Івахненка завжди вирізняються властивим тільки їм розміреним, неквапливим і водночас надзвичайно ліричним стилем. Поетичність його робіт - незаперечна. Зрештою це й не дивно, адже ця манера письма склалася в художника, коли він працював над ілюстраціями до поезій Тараса Шевченка.
У кожного з нас є з дитинства улюблені книжки, які ми тим чи іншим чином вирізняємо на тлі усього прочитаного й осмисленого. Важко сказати, чому одна книжка відкладається в пам'яті назавжди, а інша, хай не менш захоплююча, потроху зникає, розчиняючись в прожитому нами часі. Дитинство минає, лишаючи нам теплі образи та спогади про батька, про тишу в кімнаті та ще про книжку на столі з такими ж тихими, світлими ілюстраціями, як наш дитячий світ. Так склалося, що я з дитинства любила одне подарункове видання "Зачарованої Десни" Олександра Довженка і не могла читати цю уславлену кіноповість в будь-якому іншому виданні. Любила в першу чергу тому, що ілюстрації вповні співзвучні і неповторному Довженковому слову, і моєму сприйняттю землі. Ім'я художника якось потроху забулося, хоча образ книжки лишився, а що стиль подібний мені більше ніде не траплявся, то я ніяк не пов'язувала ім'я того невідомого мені художника з іменем Олександра Івахненка, лауреата Державної премії імені Т. Шевченка, чудового ілюстратора поезій Тараса Шевченка. Загалом художник ілюстрував кілька книг і всі вони виглядали по - різному. Навіть не віриться, що це роботи одного майстра, аж поки він виробив властивий тільки йому одному стиль, який власне і вирізняє його сьогодні.
- Мені й самому важко пояснити, чому так сталося... - каже сам Олександр Івахненко. - Просто ілюструвати одного автора, другого чи третього можна однаково, якщо художник перш за все хоче виразити себе, а можна намагатися наблизити ілюстрацію до внутрішньої напруженості твору. Чим ближче художник дійде до внутрішнього стану твору, тим краще ілюстрація лягає в книжку. Яскравий приклад цьому ,Демон" Врубеля. Він настільки переконливий, настільки паралельний твору, що після цього робити щось до Лєрмонтова... Це вже як співавторство, і до цього художникові дуже важко дотягтись. Зрештою, до кожної книжки буде зовсім інше художнє рішення.
Важко потім, коли вжився в матеріал, знайшов якусь стилістику, знову робити щось зовсім інше. Це дуже непросто. А цей стиль з'явився в мене, коли я почав працювати над Шевченком. Розумієте, я шукав у його творах щось близьке мені, хотів чіткіше передати життя і ритм його поезій. І те, що вийшло, настільки захопило мене, що я і далі продовжую працювати саме в цьому напрямку.
Я перейшов на станковий живопис, навіть монументальні розписи робив у Каневі. В основу моїх робіт покладена обернена перспектива. Річ у тім, що коли глядач дивиться на правильне зображення, скажімо, на фотографію, то погляд пробиває площину і далі губиться на лінії горизонту... А в оберненій перспективі погляд повертається до глядача і саме тоді відбувається активне сприйняття усього, що ви бачите в картині. Ну і використовую ще умовне рішення форми... От, скажімо, в мене на одній з робіт по площині в'ється стежка, але це ніби і не стежка, а вишитий рушник... Тобто в конкретні предмети я намагаюся закладати ще якийсь інший зміст. В картині, на мою думку, мусять бути якісь пропуски. Скажімо, одна форма більш деталізована, а інша спрощена, площинна. Це на підсвідомому рівні активізує сприйняття твору, виникають запитання і ми підсвідомо шукаємо в картині відповідь на них.
Мені пропонували роботу у різних видавництвах, але я відмовлявся, занадто захопився станковим живописом. Цікаво, що саме з Шевченком пов'язаний ще один рішучий крок. Саме тоді я перейшов від графіки до кольору... І це була просто дивовижна ситуація. До цього займався чистою графікою: офорт, гравюра, малюнок пером. Я закінчував графічний факультет художнього інституту, і вважаю, що це дуже добре, що я володію графічними техніками. А потім мені замовили одну книжку в "Веселці". Називалася "Садок вишневий коло хати", і треба було ілюстрацію робити кольоровою. Ото я як почав працювати в кольорі, то так у кольорі і втопився.
Хоча всі ми повертаємося до того, з чого починали, і сьогодні знову є бажання взятися за ілюстрацію. Є навіть заповітна мрія... Але не буду говорити про це наперед, не хочу лякати долю.
Загалом Олександр Івахненко не любить говорити про себе та про свої роботи. Вважає, що коли художник починає багато говорити, це викликає сумніви. Про нього повинні говорити його роботи, а не слова. Працюючи, художник викладається повністю. А вже хто і як цю картину сприйме, який зміст прочитає, то вже його особиста справа.
- Для мене навіть назвати картину - це каторга. На мою думку, назва спрощує сам твір, дає глядачеві певний напрямок для сприйняття картини і забирає у нього можливість самому творити.
Так і з образами... Дуже умовно можна виділити улюблені - переважно це жіночий образ. Є ще символи, які іноді спонтанно повторюються - порожні гнізда, чорна земля, червоне сонце. Але я не вкладаю в них ніякого сенсу - все виникає відповідно до настрою, до задуму і до загального стану. А улюблені роботи, напевно, останні. Хоча з кожною роботою розлучатися дуже боляче. Може, якби було їх дуже багато, то я простіше б на це дивився. А я над картинами працюю довго, буває й по кілька місяців. Можу і через рік - два повернутися... Іноді візьму пензля до рук і робота просто на одному дусі йде, а з іншою мучишся, переробляєш, а воно не те й не те. Щось мені болить і не дає спокою, щось не влаштовує.
Коли отримав Шевченківську премію, було надзвичайно приємно і в той же час дуже важко і відповідально. Все ж таки це дуже велика відповідальність - подібні нагороди. Коли працюєш від душі, і не маєш ніяких відзнак, до тебе менше придивляються, менше вимагають. Чи вдалася картина, чи не вдалася, менше цим переймаєшся. А після премії я ледь не рентгеном просвітлював всі свої роботи, і якщо відчував хоч найменший сумнів, то ховав цю картину і намагався нікому її не показувати. Зрештою, не може художник рівно працювати, щоб всі його твори були однаково гарні. Є більш вдалі, є менш вдалі. А коли починаєш виважувати, вивіряти кожну деталь картини, то це трохи тисне, обмежує. Так ти вільний, роби що хочеш... Може, це я тоді так сприймав... Не знаю. Зараз я вже трохи відійшов від подібних думок, а раніше було дуже важко.
Олександр Івахненко родом з Чернігівщини. Під Прилуками є село Манжосівка. В цьому селі він і перші чотири роки школи закінчив. І скільки себе пам 'ятає, завжди хотів малювати. Причому в родині художників не було, це прийшло нізвідки, як Божий дар. Пам 'ятає, як малим вперше побачив живого художника, який у їхньому селі робив олією якісь етюди. Перед ним фарби лежать купками, в руках пензель і що найдивовижніше: на полотні виходить те, що хлопець навколо бачить щодня. Фантастика! Олександр вже тоді щось малював, щось перемальовував з різних листівок... Але живий художник, який малює з натури, - це було справжнім відкриттям. Невдовзі після цього Олександр дізнався, що в Києві є художня школа. Але батьки не хотіли відпускати його, ще малого, так далеко, і на екзамени до цієї школи він приїхав запізно. Довелося закінчувати п 'ятий клас у сусідньому селі і наступного року поступати в художню школу знову в п 'ятий клас.
- З викладачами мені пощастило. Школа і вуз повинні насамперед формувати майстерність, а художник сформується сам. І якою б яскравою особистістю не був викладач-художник, треба шалено вміти не тиснути на учня і не підкорити його своєму баченню, своїй філософії, своїй стилістиці. Формувати художника треба дуже обережно. Школа повинна дати знання, академічну освіту насамперед. А художник потім сформується сам.
Були в мене і втрачені роки. Спочатку я після художнього інституту потрапив на завод, а це в першу чергу що - наглядна агітація. З ранку до ночі. А потім армія. І знову завод. Мені дуже важко було ввійти в робочий ритм. Тут буває два-три дні не попрацюєш і вже не в робочому стані. А тоді прибігав увечері в гуртожиток, бігом вечеряв і сідав щось робити, щоб не втратити форму. Отак сидів ледь не до третьої ночі щодня. А на восьму годину треба було знову бути на заводі. І виснажився так, що якось в неділю відчуваю, що навколо мене гасне світло, ніби в театрі, у скронях зробилося гаряче... і знепритомнів... Виявилося, виснаження і сильна перевтома. Але якби не працював, ще важче було б повертатися.
А сьогодні найлегше працюється в тиші. А найкраща тиша - в майстерні. Щоб ніхто не смикав мене, не заважав. Буває захопишся роботою, а тут хтось стукає в двері - не хочеться і відчиняти. Над картинами працюю довго. Роблю ескізи. А полотно - це вже остаточні пошуки. Більше люблю теплі, сонячні кольори. Хоча кольорів у світі - тьма, і неможливо наперед передбачити, який саме колір заграє в тій чи іншій роботі. Часом навіть роблю ескіз і вже бачу колір, а переношу на полотно і думка повела мене зовсім в інший бік... І виходить вже не те, що задумав, а щось зовсім нове. Просто є в процесі роботи момент якоїсь загадковості...
В полотнах Олександра Івахненка - саме життя: образне, насичене, цілісне. Його картини - ніби віконця для спраглої української душі, повні того щемливого світла і спокою, яких ми підсвідомо прагнемо і шукаємо. Лишилися тільки образи: бандуристи, козаки, жінки в українських строях. Все живе своїм власним життям - то волосся випнеться на вітрі чорним крилом, то вишитий рушник постелиться стрімкою стежкою під ноги, то невеликий букетик квітів ляже в жіночій долоні якось споконвічно.
Виставок в художника останнім часом було небагато, та й не є вони для нього самоціллю. Але твори його зберігаються і в Національному художньому музеї, і в музеях Тараса Шевченка в Києві та Каневі, в Національному музеї літератури, в Державному музеї книги, в Українському Єпархіальному музеї в Стемфорді (США), у фонді БІБ (Братислава), а також: в музеях Івано-Франківська, Черкас, Хмельницького, Ужгорода. В приватних колекціях Великобританії, США, Канади, Японії, Німеччини, Росії.
- А виставок я не планую. Художник повинен сказати щось нове, а я ще не готовий... Та й охолов я останнім часом до виставок, бо на сьогоднішній день це лише зайві проблеми: думай як розраховуватися і де взяти кошти. Треба вміти провернутися, знайти людину, яка б все профінансувала. Я цього не вмію. Не має у мене комерційної жилки. Та й люди, на жаль, на виставки ходять мало. Треба робити рекламу...
В полотнах Олександра Івахненка сама Україна в образі вродливої жінки. Художник каже, що образи в його полотнах виникають мимоволі, відображаючи певний стан душі тієї миті. На одній з його картин сонце відображається в воді, і це відображення створює німб навколо голови матері з дитиною. І цей натхненно-осяйний настрій передається з полотна в полотно, вивіряючи для нас з вами свято краси й світла, свято рідної землі з її барвами, мелодикою і піснею.
Записала Леся Григоріва
( "Welcome to Ukraine" 2, 2004 року)".
Waxing Lyrical
Oleksandr Ivakhnenko's paintings have their own inimitable style, lyrical, unhurried, poetical. These qualities came in handy when the painter was working at the illustrations for the poems of Taras Shevchenko.
Мost of us have stored in our memories books that we read in childhood or in adolescence, the books that stand out among all others that we have read. It is difficult to say why some books are retained by the memory while others, though seemingly no less interesting, fade away and are lost in the dimness of time. My childhood is long gone but I've preserved warm and stirring images of my father, of my quiet room, and of a book on the table with delightful and charming illustrations which became associated for me with the gentle world of my childhood. The book on the table was Oleksandr Dovzhenko's Zacharovana Desna (The Enchanted Desna River). I found the illustrations as enchanting as the book itself. I forgot the name of the illustrator, or maybe I even did not know it, simple-heartedly assuming they were as natural part of the story as the words themselves. It was many years later that I discovered that the book had been illustrated by Oleksandr Ivakhnenko, Shevchenko prize laureate, who, among other books, also made wonderful illustrations for Shevchenko's poems. I also made another discovery - all the books designed and illustrated by Ivakhnenko, look so different, as though they are works of various artists. Still more exiting it was to actually meet the artist Ivakhnenko and talk to him. What follows is a condensation of several conversations I, Lesya HRYHORYIVA, had with the artist.
I really don't know why my books look so different... If an artist wants to express himself through illustrations, all his books will look the same, regardless of who their authors are. But if an artist wants to find through his art a more or less adequate reflection of the very essence of the writings he illustrates, then each book illustrated by him will look different. The closer you get to this essence, to the emotional core of your author, the more his illustration will fit the general spirit of the book. The early-twentieth century Russian painter Vrubel painted a picture and made some drawings which were inspired by a poem, Demon, by the nineteenth-century Russian poet Lermontov, and the picture and the drawings became the quintessential Demon. It was as though the painter became a coauthor, and I don't think anybody will risk illustrating Lermontov's Demon again. In the history of art there were very few cases when the artist produced pictures or drawings congenial with the prose works or poems they illustrated, or were inspired by. Every book requires an approach which will be different from any other taken when designs and illustrations were made for other books. And it is so difficult to move from one book to another after you 've found the right style! I think my first artistic revelation came to me when I was working at the illustrations for Shevchenko's works. I looked for something in his works which would be particularly close to my heart. I sought to render the inner life and rhythms of his poems, and the result of my search was so inspiring that it gave me an impetus for further work....
I moved on to easel painting, and then even did some murals in Kaniv, the town where Shevchenko is buried. I chose the type of perspective, called "reverse," rather than the linear perspectival system. This "reverse" perspective was used in the medieval icons and paintings. When you look, say, at a photograph or a picture with the linear perspective, illusions of perceptual volume and space are created by the observations that objects appear to the eye to shrink and parallel lines and planes to converge to infinitely distant vanishing points as they recede in space from the viewer. In a picture in which "the reverse" perspective was used, the vanishing point is the eye of the onlooker, and thus he is directly involved in "interactive" perception of what is depicted in the picture. In addition to this "reverse" perspective, I treat the shapes and forms rather arbitrarily. In one of my pictures, you see what, at first glance, may seem to be a meandering path, but at the same time it can be a long and narrow rushnyk (traditional Ukrainian embroidered towel). In other words, I try to put more meanings than one into familiar things. Some things I paint are simplified and stylized, others are painted in a very detailed manner. It is our subconscious that seeks answers to questions I put into my pictures.
At one point in my career I got so involved in easel painting that I refused offers from publishers to design and illustrate books... Incidentally, it was at the time when I was working at illustrations for Shevchenko that I made another of my important discoveries - I discovered black-and-white graphics was not enough for me - I wanted colour, and I went into painting. It was a breakthrough situation for me, a turning point. Before that I had worked only as a graphic artist - etchings, engravings, pen drawings; I had graduated from the graphics department of the Kyiv Art Institute, I had been trained as a graphics artist, I had learned the skill of a graphics artist - and then suddenly a U-turn. When the Publishing House Veselka commissioned me to do illustrations for a book called Sadok vyshnevy kolo haty (The Cherry Orchard by the House) I produced my illustrations in full colour. That's how I surrendered to colour-out of which I could not climb... But we often come back to what we started from. Now I want to go back to black-and-white illustrations... I've got a dream to produce illustrations for. ..No, I won't tell you, it may bring bad luck if I let out the secret now...
Oleksandr Ivakhnenko does not like to talk about his work - he is of the opinion that artists should paint and draw rather than talk, and a talking artist is a suspicious thing. "Let others speak about my work if they care." The artist puts all of himself into his work, "let's leave it to the people who look at my works to figure out for themselves what they see in it, or what they make out of it."
It's such a torture for me to give names to my pictures. A name simplifies the picture it is attached to, it gives you a direction, makes your thoughts follow this direction... and thus robs you of a possibility to seek and find your own meanings. Do I have favourite images which often occur in my pictures? Probably yes - but if I said which, I'd feel I put some restrictions on your perception, again give directions. All right, female images probably are among my favourites. Plus symbols that come all by themselves - empty nests, black soil, red sun. But I do not know why they come and what meaning should be put into them. All depends on the mood - and, of course, on the general idea of the picture, the colour scheme may play a role. My own works that I like best? Probably the ones that I've painted recently. I feel pain parting with my works. If there were more of them, I'd not probably take it so hard to see them go. I work for a long time on each picture, sometimes for several months. I come back to some of the pictures, and introduce some changes, or just touch here and there, a year or two after the picture is finished... With some pictures, things go fast and the brushes just dance on the canvas, but with others the work proceeds very slow. I keep reworking, changing things but nothing seems to come out right. Something inside me is dissatisfied and demands I do this and try that...
Yes, when I was awarded the Shevchenko prize, it felt nice, of course, but at the same time I felt I had been given an additional responsibility. These prizes - they make you feel you must deliver all the time, you must keep the level of your work always so high. And it's a great responsibility. When you work, because you just can't help painting, it's one thing. They do not pay much attention to you, and you do what you want to do, and even if a painting does not turn out right, you 're not too upset. But with the prizes - it becomes different. After being awarded the prize, I took such great pains to do my absolute best creating every painting, making sure everything is exactly the way it should be. And if it was not-I hid the picture for no one to see it. No artist can produce all of his paintings at one and the same high level. Some are better, and some are worse. But if you try to get every little detail in your picture absolutely right, if you proceed too cautiously, it begins to backfire, to stifle your creative drive... The artist should feel free, unrestrained, to create as his whims take him... Anyway, that's the way I feel. I don't know whether it's right or wrong. Or rather, it's the way I used to feel and think. Now I feel and think a little different, but there were times when it would torment me...
Oleksandr Ivakhnenko hails from the land of Chernihivshchyna; he went to elementary school in the village of Manzhosivka. There were no artists in his family, or among his known ancestors, but he began to show aptitude for drawing and painting at an early age. "It must have been a God's gift... I remember what a great impression an artist, the first real, living artist I had ever seen, made on me. He came to our village to do some sketches, I couldn't help coming closer and taking a better look - all those paints, brushes, the wonderful smell of the freshly applied paint, tiny mounds of paint on the palette, and the picture in which I could easily recognize my own village! It was fantastic!" It was a ground-breaking discovery for the boy - you could paint the world as you see it, not just copy things from postcards or photographs. When Oleksandr learnt that there was an art school in Kyiv, he wanted to go and get enrolled, but he was only eleven, in the fourth grade of elementary school, and his parents were reluctant to let him go all the way to Kyiv and sit for the exams. But next year he did go and was admitted to the fifth grade.
I think I was lucky to have good teachers. Art schools should train the skills, and let artists choose their way in art themselves. Even if a particular teacher is a great artist himself, he should not press his pupils into accepting his views, his philosophy of art and of life, his style. I think it's very difficult for teachers like that to restrain themselves, and I was lucky in the sense that my teachers knew how to do it. The formation of an artist is a very intricate process and you should proceed very carefully. Schools should provide knowledge and skills, and the artists themselves should take care of the rest.
There were years that I look upon as crossed out from my creative life, wasted years. Upon graduation, because of the then Soviet system of making the graduates work "where the state will see fit," I found myself working at a factory designing and creating propaganda stands, painting slogans, that sort of thing. Then I was drafted into the army, and after I was released from the service, then again I had to work at a factory. I lived in a dormitory, and every day, after dinner, I painted something just not to lose my skills and keep artistic spirit up. Sometimes, I'd stay up until three o'clock in the morning, painting. And at eight o 'clock I had to be back to work. I drove myself so hard that one day the light in my eyes faded, like it happens in the movie theatre before the film begins, and I fainted. In hospital, they diagnosed extreme fatigue. But burning the candle at both ends and burning the midnight oil helped me preserve my skills of an artist.
I like working in the quiet of my studio, with no one around. I hate being bothered and when an unexpected guest knocks at my door when I'm at work I don't open. I make many sketches before I get down to the picture. It does not mean I come to the canvas knowing all the details, but the basic idea is already formed... I like warm, sunny colours, but, of course, I do not consciously limit myself to them. There are so many colours but which will be chosen for a particular picture depends on so many things. Sometimes, I can visualize which colours I'll need for the picture but when I actually start working at it, I discover that I need something different, and then I go in a different direction. Something entirely new is born, entirely different from what I thought I had found in the sketches. There's some magic in the process of creativity...
I find Ivakhnenko's pictures to be windows into the Ukrainian soul. There is poignancy and light in the images that he creates.
In recent years, he exhibited his works only at a few exhibitions, but his paintings and drawings can be found in many museums and private collections in several countries of the world: in the National Art Museum of Ukraine; in the Taras Shevchenko museums in Kyiv and in Kaniv; in Ukraine's National Museum of Literature; in Ukraine's Museum of Books; in the Ukrainian Eparchial Museum in Stamford, USA; in museums of Bratislava (Slovakia), Ivano-Frankivsk, Cherkasy, Khmelnytsky and Uzhgorod (Ukraine); and in private collections in Great Britain, the USA, Canada, Japan, Germany and Russia.
I'm not working with exhibitions in mind. To show your works at an exhibition means that you are prepared to show something new, and I am not prepared... not yet. Besides, these days, showing your works at exhibitions involves a lot of expenses. I don't have that much money, so I have to look for someone who would be able to support me financially. I don't know how to do it, how to find such people or companies. And when exhibitions do get held, not too many people come to see them. You have to promote your own art...
In Ivakhnenko's works Ukraine often appears in the image of a beautiful woman. In one of his recent pictures we see the reflections of the sunrays on the water from a nimbus around the head of a mother with child. The mood this picture creates is typical of the entire oeuvre of Oleksandr Ivakhnenko - celebration of beauty and light, of the native land with all its rich colours and poetry.
