Головна сторінка
Фотогалерея
Міські оголошення
Робота
Форум
Візитівка міста
Герб та прапор
Історія міста
Міська рада
Міська громада
Громадські організації
Політичні партії
Засоби масової інформації
Сервіс та відпочинок
Міські новини
Концепція сталого розвитку
Основні підприємства
Бізнес-інформація
Регуляторна політика
Інвестиційна програма міста
Міський голова
Виконком міської ради
Міста-партнери
Мапа міста
Освіта та наука
Охорона здоров‘я
Культура
Історичні пам’ятки

Видатні земляки
Визначні дати
Спорт
Соціальна політика

Туризм

Василь Величко

14.05.2008
День Перемоги у Прилуках

Дню Великої Перемоги у Прилуках було приурочено ряд заходів. 9 травня о 10-й ранку міський голова Юрій Беркут, управлінці міської ради, представники депутатського корпусу та громадськості Прилук поклали квіти до Братської могили в Сквері вічної Слави, там же відбувся мітинг-реквієм «Крізь покоління і роки ти завжди за нами, Перемого!». Затим делегація урочистим парадом пройшла на Центральну площу, де продовжилися урочистості.


14.05.2008
Запрошує «Берізка»

Для прилуцьких дітлахів незабаром гостинно відчинить двері позаміський дитячий оздоровчий табір «Берізка-Юність» на базі комунального підприємства «Санаторій «Берізка», що в селі Сухополова Прилуцького району. Виконком міської ради уже затвердив вартість однієї путівки в цьому таборі: тривалістю 18 діб – у сумі 1 тисяча 260 гривень; для тих, хто відпочиватиме 14 діб – 980 гривень.


14.05.2008
Від роду й до роду

Багатодітні родини нині – велика рідкість. В основному в сучасних сім’ях виховується по одній-дві дитини. Інколи батьки зважуються на третього синочка чи доньку, бажаючи продовжити свій рід ще однією гілочкою родинного дерева. Та є у Прилуках матері, які народили й виховали по п’ятеро та більше дітей. Нещодавно виконком міської ради вирішив внести подання до обласної державної адміністрації про присвоєння Почесного звання «Мати-героїня» багатодітним матерям Галині Іванівні Ільченко, Марії Миколаївні Назаренко та Валентині Борисівні Чечель. Ці героїчні жінки, які нині знаходяться на заслуженому відпочинку, мають по п’ятеро дорослих дітей. Радують турботливих бабусь і онуки.


14.05.2008
Визначено перевізників

Минулого тижня у міській раді відбувся третій конкурс по визначенню перевізників на п’яти автобусних маршрутах Прилук: №15а «вул. Берегова-Дослідна», №29 «з-д Тваринмаш – ЦТДЮ - в/м №12», №31 «Промзона - Універмаг», №33 «273 квартал - с.Сухополова» та №35 «с.Сухополова –МРЕВ ДАІ». У ньому взяло участь два перевізника – ВАТ «Прилуцьке АТП-17407» та суб’єкт підприємницької діяльності В.В. Луцай.


08.05.2008
Кольори щасливої родини

Щаслива родина – найбільша у житті цінність. Адже якщо вдома панують взаєморозуміння, злагода та спокій, щасливою почувається й людина.


всі офіційні новини >>


Українські міста в Iнтернеті

Друга вища освіта для представників місцевої влади
Портал Олега Соскіна - аналітика, статті, коментарі, новини в Україні та за кордоном



Курсы валют
Курсы валют
Курсы валют



Мабуть, нема жодної людини, яка б цікавилася вітчизняною історією і, яка б не чула про знаменитого козацького літописця Самійла Величка, автора визначної пам"ятки вітчизняної історіографії – чотирьохтомного українського літопису, в якому найбільш правдиво і вірогідно висвітлена історія Козацької держави другої половини 17 – початку 18 століття. Але мало хто знає, що стародавній козацький рід Величків має своє коріння в Прилуках і на Прилуччині. Є також усі підстави вважати, що й сам літописець родом з Прилук, про що свідчить багато історичних фактів. В Прилуках Велички безперервно мешкали у 18-му і 19-му століттях.

Засновником свого роду прилуцькі Велички завжди вважали поважного козацького старшину Якова Степановича Величка, який на протязі 22 років (1742-1764) перебував на відповідальній посаді полкового осавула в Прилуцькому полку. За роки свого правління, він отримав у власність досить значні земельні угіддя і поселив на удайській притоці річечці Линовиці кілька невеликих хутірців, з яких потім, наприкінці 18 століття утворилося чималеньке село, яке отримало назву від імені засновника – село Величківка. Нині це село Богданівка на Прилуччині. Яків Степанович очевидно був онуком літописця.

Досить помітною постаттю на Прилуччині був і онук осавула Микола Іванович Величко, що мав маєток у Замості та був власником чималої кількості кріпацьких душ у кількох селах і хуторах навколо Прилук. Це саме в його замостянському маєтку, знаменитий наш земляк Павло Білецький-Носенко заснував найперший у нашім краї приватний пансіон для дворянських дітей.

Знаменитим на всю Російську імперію став і онук Миколи Івановича – талановитий поет, прозаїк і публіцист Василь Львович Величко, прямий нащадок козацького літописця. Народився він 14 липня 1860 року в Прилуках, в старовинній дідівській садибі на Замості промайнуло його дитинство. А потім навчався у приватному пансіоні в Києві, де вперше спробував писати ліричні вірші для розваги своїм друзям-пансіонерам. Після виходу з пансіону – вступив до знаменитого на той час і престижного Санкт-Петербурзького імператорського училища правознавства – першорозрядного учбового закладу закритого типу, заснованого принцом Ольденбурзьким "для образования благородного юношества на службу по судебной части". Сюди приймали лише дітей потомственних дворян. Цікаво, що це училище закінчили такі видатні діячі культури як композитори Петро Чайковський і Олександр Сєров, художній критик Володимир Стасов, письменник і публіцист Іван Аксаков та багато інших знаменитих росіян.

У роки навчання в училищі, Василь Величко почав серйозно займатися поезією. Багато писав, друкуватися почав з 1880 року, інколи під літературними псевдонімами В.Воронецький, В.Львов. Відомі його поетичні твори того періоду: "Призыв". "Близость весны". "Хутор на Украине". Його вірші барвисті й соковиті, легкі й оптимістичні, часто-густо з тонким гумором і добродушною усмішкою. Вони всім подобаються і молодий поет швидко здобув славу, особливо серед столичної молоді.

Після закінчення училища служив чиновником у Міністерстві державного майна та в Міністерстві юстиції в Петербузі. Друкував свої твори у газетах і журналах "Новое время", "Северный вестник", "Наблюдатель", "Труд", "Русская мысль", активно спілкувався з поетами, художниками, акторами, мав дружні стосунки з Іллею Рєпіним, Миколою Лєсковим.

Перша збірка віршів Василя Величка "Східні мотиви" вийшла у 1890 році. Вона викликала великий резонанс у пресі й суспільстві. Критики визнали, що автор має велике поетичне обдарування. Другою окремою поетичною збіркою була книжечка для дітей, яка так і називалася "Стихотворения для детей". У творах для дітей автор звертався до них як до рівних, навчав їх людяності, доброти, чуйності, висміював лінощі, вередливість.

Василь Величко не цурався й художньої прози, з-під його пера вийшли талановиті оповідання "Княжна Нина" "Нежданчик", "Записки Духа". та велика повість "Порядочные люди", Його перу належить і грунтовна дослідницька праця – біографія видатного російського філософа-ідеаліста Володимира Солов"йова, яка витримала два видання.

У 1897 році поет покидає Петербург і їде до Грузії, де стає редактором-видавцем тифліської газети "Кавказ". Тут він друкує свої гострі критичні статті, памфлети. Редакторська діяльність Величка на Кавказі була не тривалою. Його непримиренна позиція та гостра тональність газети багатьом не сподобались і тому через три роки він знову повертається до Петербурга, але уже як визнаний публіцист і видавець. У 1901 році Величко стає редактором часопису "Русский вестник", в якому виступає з публіцистичними матеріалами, політичними статтями, рецензіями, перекладами східної поезії. Написав у цей час і видав кілька водевілів, віршовану драму "Меншиков",які мали неабиякий успіх у столичних театралів.

У кінці 1903 року статський радник, кавалер ордена Святої Анни третього ступеня, відомий поет, прозаїк, публіцист і драматург Василь Львович Величко повернувся з Петербурга на батьківщину і поселився на хуторі Вернигорівщина, в старовинному родовому маєтку. Часто бував у Прилуках, цікавився життям земляків, мав з ними численні зустрічі. Але це було не довго. На 44-му році життя 13 січня 1904 року підступна хвороба звела його в могилу.

Його поховали на старовинному хуторі Вернигорівщина, поселеному в першій половині 18 століття Андрієм Горленком за дві версти від села Хаєнки, на правому березі лісової річечки Гнилиці притоки Іченьки. Ще в 1920-ті роки шановний професор Василь Іванович Маслов, який тоді завідував Прилуцьким округовим музеєм, хотів знайти могилку нашого поета, та мабуть забракло часу. А нині відшукати її і зовсім не має ніякої надії, бо вже й хутірця Вернигорівщини, або як його ще називали – Верхньогорівщини, не існує в природі. А жаль. Достойна й талановита була людина.


Олександр Щербина

На Прилуччині і в Прилуках козацький рід Щербин відомий з часів Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського поневолення. Розумні, працьовиті, вільнолюбиві Щербини міцно сиділи на приудайських землях можливо ще й з часів Київської Русі. Вони не переводились у наших краях ніколи.

1649 році до Реєстрів Війська Запорозького записано в Прилуцькому полку відразу аж чотирьох рядових козаків з прізвищем Щербина. А згодом, мабуть, которийсь із них дослужився до старшинського чину, і вже на початку 18 століття з"являються на Прилуччині Щербини – дворяни, а ще згодом і Щербини – священики дворянського походження.

З початку 19 століття відомі імена трьох братів Щербин – служителів церкви, з яких один – Никифор Захарович Щербина був паламарем Преображенської церкви в містечку Переволочній і мав аж десятеро дітей. Всі вони повиростали, пішли у життя і умножили та продовжили щербинівський рід.

Один із синів Никифора – Мусій, вивчився в Переяславській семінарії, одружився на молодій попівні й отримав місце панотця Трьохсвятительської Кустівської церкви в Прилуках. Молоде подружжя прижилося на Кустівцях. Мусій Никифорович неподалік від церкви побудував чималий будинок, посадив гарний сад і завів розкішну леваду. У них з дружиною Домахою Титівною народилося троє синів і донька, всі вони стали достойними людьми, а наймолодший Олександр прославився у всьому вченому світі, як прекрасний педагог, лектор, психолог, філософ.

Олександр Мусійович Щербина народився 17 лютого (2 березня за ст.стилем) 1874 року в місті Прилуках, на Кустівцях. Його життєвий шлях на цій землі помічений жахливою трагедією, яка сталася тоді, коли йому не виповнилося і трьох років. Хлопчик, бавлячись на подвір(ї, упав у яму з вапном і отримав опіки не тільки всього тіла, але й внутрішніх органів, та ще й лишився зору. Здавалося б що доля його вирішилася раз і назавжди: сліпий каліка, людина відрізана від усього білого світу, ні на що не здатний і нікому не потрібний інвалід. Та на щастя все склалося зовсім інакше. Воля до життя, допитливий природній розум, виключна сила волі призвели до того, що він зміг стати не тільки повноцінним членом суспільства, але й людиною певною мірою видатною, яка принесла багато користі іншим людям.

Він у ранньому віці опанував грамоту, навчився читати завдяки вирізаній із картону абетці, яку виготовили для нього старші брати. А ще він любив фізичну працю, завжди уважно прислухався до розмов дорослих, вчився розпізнавати оточуючий світ. У дружній родині Щербин всіляко сприяли розумовому розвитку скаліченого хлопця. Діти вчили уроки і багато читали вголос, щоб міг все чути й Олександр. А справжнім щасливим днем у його житті був той, коли старший брат Костянтин привіз з Одеси першу книгу, надруковану рельєфним шрифтом, спеціально для незрячих. З того й почалася інтенсивна освіта майбутнього вченого. Він швидко і досконало освоїв систему Брайля, за допомогою братів вивчив навіть іноземні мови: німецьку і французьку, а згодом ще й латинь і грецьку. Потім, кілька років навчання у Прилуцькій класичній гімназії та її успішне закінчення, успішний вступ на історико-філологічний факультет Київського університету імені Святого Володимира, золота медаль за студентську наукову працю "Вчення Канта про річ в собі".

1905 року Олександр Мусійович успішно закінчив відділення класичної філології в університеті з дипломом першого ступеня. Але влаштуватися на роботу спочатку не вдалося і лише через чотири роки його запросили на кафедру філософії Московського університету, де після блискуче витриманих іспитів, його затвердили в званні приват-доцента.

В університеті Щербина читав курси логіки, психології, етики, давньогрецької філософії й відразу ж завоював визнання прекрасного педагога і лектора. Перша світова війна породила багато покалічених людей, з"явилося немало тих, на кому випробували сатанинський винахід початку століття – бойові гази, від яких солдати ставали сліпими каліками. Саме це спонукало вченого зайнятися маловідомою наукою – тифлологією або тифлопедагогікою, тобто, методикою освіти незрячих людей. Він часто відвідував військові шпиталі й притулки для інвалідів війни, розмовляв з воїнами, які втратили зір, піднімав їм дух, допомагав знайти місце в житті.

1916 року О.М. Щербина вступив до Московського технічного товариства, де він підготував проект працевлаштування воїнів, які втратили зір на фронтах війни. Згодом захопився ідеєю створення сільськогосподарської колонії для сліпих. Всі ці роки він активно виступав з доповідями та науково-популярними лекціями про нагальну потребу спільної праці і навчання зрячих людей з незрячими. Виступав Щербина в багатьох містах України та Росії. Разом з дружиною Ганною Петрівною він побував більш як у 40 містах зі своїми лекціями, які мали завжди великий успіх і збирали багато людей. Усі грошові збори вони передали у фонд допомоги сліпим воїнам та сім(ям загиблих на фронтах.У цей час виходять друком його наукові праці: "Лекції з логіки і методології етики"(1914), "Сліпий музикант" Короленка, як спроба зрячих збагнути психологію сліпих"(1916), "Про сумісне навчання сліпих із зрячими"(1917), "Про потреби сліпих"(1917), тощо.

Після жовтневого перевороту в Росії вчений 1918 року ще встиг отримати звання професора, але скоро лишився без роботи, більшовикам не знадобилися послуги не тещо сліпих, але й зрячих філософіфів і психологів, їм більше імпонували наглядачі й кати, "психушки" й табори для духовної еліти.

1920 року професор повернувся в Прилуки і влаштувався на роботу викладачем педагогічного технікуму, де вже викладали такі ж само безробітні професори як В.І. Маслов, М.І. Демков. У технікумі Щербина організував тифлологічний гурток, в якому студенти навчалися за розробленим ним курсом тифлопедагогіки, вчений готував молодих людей для роботи з сліпими дітьми в тих районах, де вони будуть працювати після навчання в технікумі.

В 1926-27 роках Олександр Мусійович активно допомагав професору В.І. Маслову створювати історико-краєзнавчий музей в Прилуках і Раду наукових працівників Прилуччини. Він був ініціатором і творцем "Об"єднання сліпих" у Прилуках, яке й очолював. Дуже активно займався організацією майстерень і працевлаштуванням сліпих. Прилуцьким партійним керівникам не до душі була активність, великий авторитет і популярність сліпого філософа. Почалися переслідування і цькування за чітко опрацьованими і перевіреними на багатьох авторитетах сценаріями. Спочатку організували лист "трудящихся масс", а вірніше – студентів Прилуцького педтехнікуму, якого навіть в місцевій газеті надрукували під заголовком: "Вимагаємо звільнити проф. Щербину". Виявилося, що професор не тільки не став "воінствующим безбожником", але й досі вірить у Бога, та ще й, страшно сказати, інколи бачили як він хреститься. З роботи його попросили а до комчекістських катівень не потрапив лише через свою незрячість.

З 1929 року Щербина в Києві, працює професором на дефектологічному факультеті з тифлологічним відділенням Київського педінституту. Діяльність вченого була широко відомою, його не раз запрошували на міжнародні з"їзди, його доповіді слухали в Києві, Москві, Відні, Амстердамі, Мадриді. Працював завжди захоплено, з азартом, віддаючи всього себе улюбленій роботі.

1932 року О.М. Щербина тяжко захворів і через два роки помер. Центральна газета "Правда" 12 січня 1934 року надрукувала телеграму ТАРС: "7 січня в Києві помер професор Щербина – видатний науковий і громадський діяч..." Праця вченого не лишилася марною, якщо тепер незрячі студенти, аспіранти, викладачі різних галузей науки – явище звичайне, то це великою мірою справа і його рук.

У Прилуках на вулиці Петро-Павлівській (Червоноармійській) зберігся будинок О.М. Щербини і залишки його садиби, на території якої 1991 року встановлена меморіальна дошка на кошти кустівських мешканців.”


Георгій Гайдай

Історія міcта:   Частина перша   Частина друга   Частина третя   Частина четверта   Частина п'ята

© Інститут Трансформації суспільства 2004-2008
При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на www.pryluky.osp-ua.info є обов'язковим. Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів. Наша адреса: Україна, 01034, м. Київ-34, а/с 297, тел./факс: (044) 235-98-28, 235-80-23.