|
|
|
|
  |
 |
|
||||||
 |
|
 |
|
||||||
|
 |
 |
|||||
|
Освіта та наука Охорона здоров‘я Культура Історичні пам’ятки |
 |
||||||
 | |||||||
 | Микола Мандрика |
| Ще з шкільних років Вітчизняна війна 1812 року в нашій пам"яті асоціює з іменами уславлених російських полководців Кутузова, Барклая де Толлі, Багратіона, Раєвського та багатьох інших уславлених героїв. Здебільшого це були люди, які займали найвищі посади і чини, здійснили найвидатніші подвиги, за що мали й найвищі нагороди. Але прославляючи відомих героїв: імператорів, фельдмаршалів, генералів, часто-густо забували про малопомітних трудівників війни, які були у самому пеклі війни і кров"ю яких здобувалися найгучніші перемоги. Одним із таких маловідомих і просто забутих героїв війни з Наполеоном був і наш земляк – Микола Якович Мандрика. Першим про нього повідомив В.Л.Модзалевський у знаменитому своєму "Малороссийскому родословнику" і не просто як про героя війни і земляка-українця, а саме як про уродженця міста Прилук. Згодом, у 1914 році, коротеньку біографію М.Я.Мандрики опублікував відомий дослідник Полтавщини І.Ф.Павловський у своїй книзі "Полтавцы" (стор.206). Після досить тривалої переписки вдалося здобути деякі матеріали про генерала Мандрику і в московських архівах. Зібравши весь цей фактичний матеріал нині ми публікуємо його для широкого загалу прилучан, які повинні знати своїх уславлених, а нині зовсім забутих героїв, слава про яких колись гриміла по всіх усюдах. Микола Якович Мандрика народився 7 січня 1777 року в полковому місті Прилуках у дворянській родині. Мабуть за військові заслуги батька, його, у віці 16 літ, 1 січня 1793 року зарахували сержантом до знаменитого лейб-гвардії Преображенського полку. Прослуживши у ньому майже рік, він був переведений до лейб-гвардії Семенівського полку, де знаходився три роки. 11 грудня 1796 року він переходить рядовим до елітарного Кавалергардського полку, що на той час було великою честю для кожного військового. Через рік, а саме – 17 листопада 1797 року, М.Я.Мандрика отримує звання унтер-офіцера і призначення до лейб-гвардії Гусарського полку, який став для нього рідним на цілих 20 років. Саме в цьому славетному полку він розпочав службу з унтер-офіцера і пройшов усі щаблі військової кар"єри: корнет (з 10 вересня 1798 р.), поручик (з 20 вересня 1799 р.), штабс-ротмистр (з 9 грудня 1801.), ротмистр (з 31 березня 1803 р.) і полковник (з 23 жовтня 1806 р.). Перше бойове хрещення лейб-гвардії Гусарський полк, а разом з ним і ротмистр Мандрика, якому виповнилося на той час 28 років, отримали в грандіозній битві з французами під Аустерліцем. В кампанії 1807 року полковник Мандрика приймав участь у битвах під Вольфсдорфом і Фридландом. У 1808 році воював проти шведів у Фінляндії. За участь у бойових діях його нагородили діамантовим перстнем з вензелем російського імператора Олександра І. 12 червня 1812 року, 600-тисячна французька армія під командуванням імператора Наполеона Бонапарта форсувала ріку Німан і розпочала похід на Москву. І саме у цей знаменний день полковника Миколу Мандрику, як одного з найкращих бойових офіцерів російської армії, призначають командиром лейб-гвардії Гусарського полку. У той час полк входив до 1-ї Західної армії під командуванням військового міністра генерала від інфантерії М.Б.Барклая-де-Толлі, яка налічувала 127 тисяч чоловік і мала 550 гармат. З першого дня війни гусари М.Я.Мандрики у безперервних кровопролитних бояк. Полк мужньо чинив опір сталевому натиску військ Наполеона.13 липня 1812 року, біля невеличкого сільця Островно, неподалік від Вітебська в Білорусі, відбулася грандіозна битва між авангардом армії Барклая-де-Толлі та військом французького маршала Мюрата. Полк Мандрики входив тоді до складу 4-го корпусу Остермана-Толстого. До 10 годин вечора гусари утримували позиції під згубним вогнем ворожої артилерії. 14 липня, уже у складі 3-ї піхотної дивізії Коновницина, полк Мандрики приймав участь у жорстокій битві під хутірцем з корчмою Какув"ячин. У цій битві, вперше під час військових дій на території Росії, французькі війська йшли в атаку під проводом самого Наполеона. Про героїчну участь у цих подіях гусар, свідчить орден Святого Володимира 3 ступеня, вручений Миколі Мандриці після бою. А потім – грандіозна битва за Смоленськ, участь полку в боях під Ставнями (27 липня), під Бредихіним (7 серпня). Російська армія відступала з боями до Москви. 8 серпня імператор Олександр І підписав указ про призначення на пост головнокомандуючого російською армією генерала М.Кутузова. А в цей час російські війська відходили до Вязьми і далі до Можайська. 26 серпня 1812 року відбулася історична Бородінська битва. У кривавому герці зійшлося під невеличким російським селом більше чверті міьльйона солдат. Російська армія зазнала поразки, але наполеонівські війська були вкрай знекровлені й деморалізовані. Гусарський полк з першого і до останнього моменту приймав участь у цій битві. Командир полку був нагороджений за участь у ар"єргардних боях і за Бородіно орденами Святої Анни 2 ступеня і Святого Володимира 3 ступеня. 2 вересня 1812 року Наполеон увійшов до залишеної російськими військами Москви. А потім був тяжкий і принизливий для непереможного досі Наполеона відступ французьких військ. Лейб-гвардії Гусарський полк Мандрики вкрив себе славою у боях з французами під Малоярославцем, Вязьмою, Красним, Полоцьком, Чашниками та ін. За хоробрість і мужність у Вітчизняній війні 13 квітня 1813 року полку були вручені три георгіївські штандарти з написом: "За отличие при поражении и изгнании неприятеля из пределов России в 1812". Якось за старою звичкою завжди, згадуючи про війну Росії Олександра І з Францією Наполеона, вважалася само-собою зрозумілою річ, що росіяни воювали з французами, захищаючи свою вітчизну, тому то й війна звалася Вітчизняною, про непереможність і стійкість російської нації. І зовсім не приймалося до уваги те, що у складі російської армії воювали цілі полки і, навіть, ополченські дивізії українців. Багато тисяч наших співвітчизників приймали найактивнішу участь і в Бородинській битві. Не кажучи вже про геройський полк гусарів Мандрики, згадаймо ще й Одеський і Тернопільський піхотні полки, Глухівський і Малоросійський кирасирські полки, Охтирський гусарський, Київський, Новоросійський, Харківський і Чернігівський кавалерійські полки корпусу Сіверса і багато інших. Командування полком М.Мандрика передав іншому 1 жовтня 1812 року, але й далі лишився в полку. Приймав участь у поході до Німеччини,в бойових діях у Саксонії, у битві при Люцені 20 квітня 1813 року, у боях на території Франції: у штурмі міста Седан 3 лютого, в битві під Монмирайл 4-5 лютого 1814 року. Потім його перевели в Гродненський гусарський полк, в складі якого він знову у безперервних боях на французькій територіії.За блискуче проведену військову операцію при Лобресселі 19 лютого 1814 року його нагородили найпочеснішим бойовим орденом Святого Георгія 4 ступеня, а за блискавичну кавалерійську атаку під час штурму Парижа 19 березня – отримав королівський орден Прусії "За достойність". Після війни М.Я. Мандрика вирішив був піти у відставку "за станом здоров"я". Але без армії він уже жити не міг. Відпочивши і підправивши здоров"я з 25 січня 1816 року по 17 липня 1819 року, він знову серед своїх, у війську. Займався удосконаленням кавалерії, комплектував кінські заводи для гвардійських полків. 5 листопада 1821 року його призначили начальником кирасирської дивізії, а 29 січня 1826 року відрядили до окремого корпусу військових поселень в Слобідську Україну. 19 березня 1826 року йому присвоєне звання генерал-майора. 6 листопада 1826 року відряджений до уланської дивізії і до 4 грудня знаходився при військових поселеннях. 4 грудня 1830 року М.Я.Мандрику призначили окружним генералом 4-го округу в місто Казань, а 17 березня 1845 року йому присвоєне звання генерал-лейтенанта.Окрім бойових нагород, генерал Мандрика був ще нагороджений орденами: орденом Святого Станіслава 1 ступеня 1 січня 1834, Святої Анни 1 ступеня з імператорською короною 6 грудня 1842 року, Святого Володимира 2 ступеня 25 грудня1851 р, та ще трьома медалями. У родинному житті бойовому генералу не везло. Він пережив двох дружин і одружився на третій – доньці обер-провіантмейстера Марфі Миколаївні Чаішевій. Від першої дружини в нього було дві доньки: Олександра (нар.30 травня 1806 р.), Олена (нар. 10 липня 1805 р.), від другої – син Андрій (нар.16 серпня 1816 р.), донька Варвара (нар.20 червня 1812 р.), донька Катерина (нар. 23 квітня 1814 р.). Марфа Миколаївна 17 липня 1833 року народила йому сина Миколу, який теж був офіцером і служив у батьковому лейб-гвардії Гусарському полку. Помер Микола Якович Мандрика в місті Казані, перебуваючи на бойовому посту 6 липня 1853 року, віддавши військовій службі 57 років свого неспокійного життя. Джерела і література:
2. Центральний державний історичний архів Росії в Санкт-Петербурзі. Фонд 1343, опис 25, справа 1332, арк. 2-12. 3. Бородино 1812. – М.: "Мысль", 1989, с. 38-78. 4. Советская военная энциклопедия. Том 3. – М., 1977, с. 73. 5. Павловский И.Ф. Полтавцы. Полтава, 1914, с. 206. Федір Мищенко До середини ХІХ століття в Україні сформувалося і входило в силу купецтво. Купцями ставали заможні міщани і селяни, які розбагатіли лише за рахунок природженому розуму, вміння заробляти і рахувати гроші, інколи навіть завдячуючи простій удачі в ділах. Купці вже мали можливість навчати дітей у найкращих учбових закладах, відпочивати на уславлених європейських курортах, купувати шедеври мистецтва і створювати домашні картинні галереї. Далеко сягнула слава про українських купців-меценатів Терещенків, Харитоненків, Бродських. Ставало на ноги купецтво і в Прилуках. Широко відомими у нашім краї стали імена заможних купців Московченків, Тарасевичів, Кисловських, Чайкіних, Новових, Шарків, Мищенків, Рабиновичів, Золотарьових, Фраткіних та інших. Вони мали найкращі магазини і будинки, фабрики і заводи, управляли банками і фірмами, тримали в руках усю міську торгівлю. Усі найкращі будинки в місті належали не дворянам, а саме купцям. Вони й до нині прикрашають наше місто. Прилуцькі купці будували церкви, давали гроші училищам і гімназіям, утримували притулки. І поступово, як то кажуть, вибивалися в люди. Вони не жаліли ніяких грошей для того, щоб надати своїм дітям найкращу освіту. Вивчившись в гімназіях і університетах, купецькі діти самі ставали ученими, письменниками, митцями, підприємцями. Одним із таких купецьких дітей і був наш земляк Федір Мищенко. Його ім"я по праву стоїть першим у плеяді видатних прилучан – уродженців 19 століття. Український історик античності, педагог, професор, член-кореспондент Петербурзької Академії Наук, відомий громадський діяч Федір Герасимович Мищенко народився в Прилуках 18 лютого 1847 року в багатодітній родині прилуцького купця 3 гільдії Герасима Калениковича та Устини Микитівни Мищенків. Окрім Федора в сім"ї було ще шестеро дітей: Хотина, Палажка, Семен, Павло, Левко і Яків. Мешкали Мищенки в центрі міста, у парафії соборної церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Дитячі роки майбутнього вченого минули у рідному місті. 1857 року він вступив до парафіяльного училища, яке згодом було реформоване у повітове. Учився відмінно, мав великий потяг до знань і рідкісну пам"ять, перечитав усі книги, які тільки можна було знайти у тогочасному провінційному повітовому місті. Після закінчення повітового училища 1860 року, вступив до другої міської київської гімназії, яка на той час була вже класичною, тобто, тут крім обов"язкових предметів викладали ще й латину та грецьку мову. Гімназію скінчив із золотою медаллю 1866 року і вступає до Київського університету Святого Володимира. Тут майбутній учений навчається на класичному відділенні історико-філологічного факультету, блискуче закінчує його і лишається стипендіатом на кафедрі грецької словесності. Це був 1870 рік. І відтоді проліг перед ним шлях дослідника грецьких старожитностей, маловторований шлях еллініста історика. Першим значним твором Федора Мищенка була його дисертація "Фіванська трилогія Софокла", яку він блискуче захистив і отримав 1872 року першу вчену ступінь приват-доцента. А далі титанічний труд ученого-перекладача, ученого-педагога. Спочатку було наукове відрядження до знаменитих сховищ еллінських скарбів Італії, Німеччини, Франції. Потім, повернувшись додому під величезним враженням всього побаченого, молодий учений взявся за найскладніші переклади видатних авторів, з головою поринув у роботу. У 1880 році завершив переклад і видав 17 книг "Географії" Страбона та 4 книги "Історії" Фукидіда. До кожної роботи перекладач додавав вичерпні, найдокладніші коментарі, покажчики та примітки, кожне видання супроводив вступною статтею. 1881 року вчений з великим успіхом захистив докторську дисертацію з історії раціоналізму в Стародавній Греції, яка принесла йому славу одного з найкращих фахівців з античної літератури. Він також був і талановитим педагогом, послухати професора Мищенка, коли він стояв за кафедрою, збігалися студенти з усього університету. Але плідно працювати в Києві, у рідних стінах, йому все ж не довелося. Наприкінці 1870-х років відновила свою діяльність репресована нещодавно українська патріотична організація "Громада", в роботі якої найактивнішу участь став брати і Федір Герасимович. Громадівці об"єдналися навколо журналу "Киевская старина", зблизилися з народниками і лібералами, допомагали у створенні "Просвіти" та поширення її впливу в усіх регіонах України. Вірні царські служаки, чиновники від науки, примітили у знаменитого еллініста потяг до українофілів, до демократичних наукових сил, себто він виявився на біду собі патріотом України. Його почали переслідувати і 1884 року звільнили з університету. Настало п"ятирічне адміністративне вислання з Києва. Та вчений ще встиг завершити і 1885 року видати 9 книг знаменитої "Історії" Геродота. Наступні три роки він працює над надзвичайно складним перекладом "Історії Пелопонеської війни" Фукидіда у двох томах. Лише у 1889 році славетному вченому знову вдалося продовжити педагогічну діяльність на посаді ординарного професора Казанського університету. Відтоді все життя і творчість Мищенка пов"язані з Казанню. Тут він остаточно стведився як неперевершений знавець і викладач античної історії, видатний філолог та громадський діяч. П"ять років життя віддав Федір Герасимович за те, щоб світ побачив блискучий переклад сорока книг "Загальної історії" Полібія. Це був творчий і громадський подвиг ученого-патріота. 1895 року його обрали членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук. Він виступає з грунтовними доповідями на археологічних з"їздах у Ризі й Києві, здійснює наукові закордонні відрядження, під кінець свого життя здійснив вимріяну роками поїздку до милої його серцю Греції. У 1903 році завершив свою лебедину пісню – переклад "Промов" Демосфена. А потім тяжко занедужав і повернувся в Україну, до Києва. 28 жовтня 1906 року його не стало. На привеликий жаль досі не вдалося знайти місце поховання нашого видатного земляка. Про нього, про його творчість написано вкрай мало, навіть багатотомна сучасна українська енцилопедія спромоглася виділити лише кілька скупих рядочків для цієї великої людини. А всезнаючі європейські мудреці Брокгауз і Єфрон вмістили у своєму знаменитому 82-томному словнику декілька чудових Мищенкових статтей з давньогрецької історії. Зовсім недавно вдалося натрапити на слід Якова Герасимовича Мищенка, який теж пішов стопами старшого брата. Він також закінчив Київський університет і викладав давньогрецьку мову в Прилуцькій класичній гімназії. Дослужився до чину статського радника і мав орден Святого Станіслава ступеня. Зазвичай не пам"ятають іменитого земляка і в рідних Прилуках, лише чудом збереглася на старому цвинтарі всіма забута могилка батьків знаменитого колись на весь світ ученого. Вони обоє – і батько і мати померли в один рік. Брати Мищенки на могилі спорудили скромний пам"ятник з написом: "Здесь погребены родители семейства Мищенко отец Герасим Калинович умер 18-го мая 1866 года, прожил 67 лет. Мать Иустиния Никитишна умерла 13-го апреля 1866 года, прожила 46 лет. Вечная им память". Історія міcта: Частина перша Частина друга Частина третя Частина четверта Частина п'ята |
| © Інститут Трансформації суспільства 2004-2008 При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на www.pryluky.osp-ua.info є обов'язковим. Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів. Наша адреса: Україна, 01034, м. Київ-34, а/с 297, тел./факс: (044) 235-98-28, 235-80-23. | |||
  
|
