|
|
|
|
  |
 |
|
||||||
 |
|
 |
|
||||||
|
 |
 |
|||||
|
Освіта та наука Охорона здоров‘я Культура Історичні пам’ятки |
 |
||||||
 | |||||||
 | Яків Маркович |
| Марковичі – стародавній старшинський прилуцький рід, що корінням своїм сягає десь аж у 16 століття. Своїм пращуром Марковичі вважали напівлегендарного "жидовина" Аврама, який на початку 17 століття з"явився на Прилуччині, та й відрікся від своєї іудейської віри, ставши згодом ревним православним християнином. Великим розумом і добрими справами заявив про себе у нашім краї син Аврама – Марко Аврамович, який власне і був родоначальником цього великого й знаменитого в Гетьманщині роду, який на початку 19 століття розділився на дві гілки – Марковичів і Маркевичів. Заможного й спритного у справах Марка Аврамовича на Прилуччині величали не інакше, як "славетним паном Марком". Він ревно вірував у Бога, був не скупим і не цурався благочинності. Родинні перекази свідчать про те, що Марко побудував за свої кошти одну з церков Густинського монастиря, в якому, за його ж заповітом був і похований у 1717 році. Донька пана Марка – Настя, вийшла заміж за лагідного й поступливого Івана Ілліча Скоропадського. Ясновельможний гетьман був добрим сім’янином, м’якою й добросердечною людиною, а тому метка й розумна Марковичівна швидко призвичаїлась вирішувати за чоловіка не тільки домашні, але й державні справи великої ваги. Недаремно ж бо злії язики швиденько й примовку придумали, яка пішла гуляти по всій Гетьманщині: "Іван носить плахту, а Настя – булаву". Саме Настя Марківна домоглася усім трьом своїм братам досягти досить високих постів у військовій старшині. Один із синів Марка – Андрій Маркович, розпочав свою кар’єру зі значкового товариша, потім дослужився до полковника Лубенського полку, а згодом і до генерального обозного, ставши другою особою в країні після гетьмана. Андрій одружився із сотниківною Ганнусею Маковською із Кролевця, вона народила йому аж дев’ятьох синів-соколів, які теж дечого досягли у житті. Але найзнаменитішим серед них усіх був Яків Андрійович Маркович. Усі Марковичі були тісно пов’язані з Прилуками і Прилуччиною, хоча й служили, а деколи й жили у різних містах і містечках Гетьманщини. Марко Аврамович мав добрий маєток неподалік від Прилук, у приміських Сорочинцях. Є всі підстави вважати, що й сини його, усі три Марковичі та й Настя Марківна, саме там і народилися – в невеличкому селі Сорочинцях, із трьома десятками хаток, рубленою трибанною церковкою на честь Святого Миколая – Мирлікійського чудотворця. У ній була й родова усипальниця Марковичів. Побудував церкву син Марка – прилуцький полковий сотник Іван Маркович у 1713 році на невеличкому сільському вигоні, який частково зберігся й до нині у тому місці, де сходяться сучасні міські вулиці Амбулаторна, Боброва і Тургенєва на Сорочинцях. Ще й досі переповідають давню легенду, чи може й бувальщину про те, як над старою козацькою церквою необачно позбиткувалися у 1809 році, коли під час ремонту зняли з неї дві бані, тобто, порушили нероздільну Святу Трійцю, яку й символізували три церковні бані. Від цього часу в церкві завелися гадюки і ніякими силами їх не вдалося звідти вигнати. Парафіяни змушені були розібрати церкву і продати її у якесь село та будувати в 1856 році нову, цегляну і зовсім на іншому місці. Ось чому сучасна Миколаївська церква знаходиться не в центрі, а на околиці колишнього села Сорочинців. Була у Марковичів і гарна садиба на Київській вулиці в Прилуках, у центрі старовинної фортеці, поряд із соборною церквою Пречистої Святої, неподалік від Київської брами. Яків Андрійович Маркович народився 17 жовтня 1696 року в Прилуках. У цей час його 22-літній батько був рядовим козаком Прилуцького полку, а дід Марко – міцним ще і владним "славетним паном". Мабуть, саме він і подбав, щоб улюблений онук отримав щонайкращу на ті часи освіту в стінах Київської академії, яку він успішно й скінчив у свої неповні 17 літ. Маркович приглянувся ректору академії, знаменитому згодом в усьому духовному й ученому світі професору Феофану Прокоповичу, який порадив здібному юнакові ніколи не розлучатися з книгою. Після закінчення академії, Яків Маркович оженився на пишній чернігівській красуні Олені Полуботківні – доньці гетьмана Павла Полуботка і розпочав службу у війську. Виконуючи заповіт мудрого Прокоповича, він ніколи, усе своє життя не розлучався з книгою. У нього в домі була пристойна, зі смаком підібрана бібліотека. Володіючи кількома мовами, Маркович займався перекладами творів європейських авторів, писав свої власні богословські твори і, що найголовніше, починаючи з 1717 року, вів щоденник, або щоденні записки, які не переривав на протязі всього життя, півстоліття, майже до останніх своїх днів. За чинами Маркович не ганявся, але й не пас задніх. У 25 років – він уже на полковому уряді, обіймав посаду наказного лубенського полковника. У 1721 році російський цар Петро розпочав загарбницьку війну з Персією, на якій чи не найбільше крові пролили українські козаки. Через рік після оголошення війни, молодого лубенського полковника Марковича призначили наказним гетьманом і з 10-тисячним козацьким загоном відправили у Сулацький похід. Потім, після нетривалого відпочинку, у травні 1725 року, його відправляють знову на Сулак, іще на два роки. Тоді, на Дербентському фронті, знаходилося близько 7 тисяч козаків, із них уціліло лише півтори тисячі, всі ж інші загинули у боях, померли від цинги та інших хвороб і пошестей. Маркович повернувся з походу в 1727 році. Півтора року перебував у Москві, влаштовував свої справи. Згодом служив у Глухові, в гетьманській резиденції, при військовій скарбниці. В 1740 році Андрія Марковича призначено генеральним підскарбієм, на цій посаді він перебував 22 роки і кожного дня, рік за роком, день-у-день, старанно, добре поставленим "академічним" почерком вів записи про все, що відбувалося в житті. Десять томів – у них усе життя людини і цілого краю: докладні відомості про війни і походи, про життя й домашній побут козацької старшини, про відносини між козаками й селянами, багатими і бідними, про розвиток сільського господарства, ремесел, торгівлі. Уперше "Щоденні записки генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича" побачили світ у 1859 році. Їх у двох томах видав у Москві онук Якова Андрійовича – Олександр Михайлович Маркович, теж письменник, український історик і етног-раф. Більш повне видання цієї праці здійснив у Києві, в 1893-1897 роках О.М.Лазаревський під назвою "Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича", у трьох томах. Ця фундаментальна праця не втратила наукової та пізнавальної ваги й досі, вона є безцінним джерелом вивчення історії Гетьманщини 18 століття. Якову Андрійовичу дуже не повезло в родинному житті. Четверо його синів померло, поживши на білому світі рік-два. На-йбільше прожив син Олександр – всього 14 літ. У 1745 році померла й кохана дружина Олена Павлівна. Через три роки після її смерті Маркович одружився вдруге. Молода дружина народила в 1752 році поважному панові генеральному підскарбію сина Миха-йла, який і став продовжувачем його роду. Помер Яків Андрійович 20 листопада 1770 року, похо-вали його у родинному маєтку в селі Сварковому неподалік від колишньої гетьманської столиці, славного міста Глухова, в якому більшу частину свого життя прожив Маркович. Це старовинне жи-вописне село на правому березі тихої річки Клевені, засноване сіве-рянами десь у 8-10 століттях та відроджене після нашестя Батия у 17 столітті. Використана література:
2. Косачевская Е.М. Н.А. Маркевич. 1804-1860. Ленинград, 1987, с. 26-27. 3. Радянська енциклопедія історії України. Том 3. – К.,1971, с. 83. 4. Дмитро Дорошенко. Нарис історії України. Том ІІ. – К., 1991, с. 165. 5. Українська радянська енциклопедія. Видання друге, том 6. – К., 1981, с. 369. 6. Марченко М.І. Українська історіографія. З давніх часів до середини ХІХ століття. – К., 1 Антон Антонський-Прокопович Колись це ім"я було добре відоме у світі учених, письмен-ників, філософів. Ним цікавились, його книгами зачитувались, його авторитет був безсумнівний і беззаперечний. Мова йде про видатного педагога, вченого-енциклопедиста, літератора, уродженця Прилук Антона Антоновича Антонського-Прокоповича. Народився він у родині прилуцького священика в 1762 році, учився в знаменитій Київській Академії, з якої 1782 року перевівся до Московського університету. У Москві двадцятирічний юнак навчався відразу на двох факультетах: філософському та медичному. Відзначався феноменальними здібностями. Ще студентом почав друкуватися в університетських періодичних виданнях, організовує і видає часопис "Покоящийся Трудолюбец". Після закінчення навчання його залишають працювати при університеті. В 1784 році Антон Антонович призначений бакалавром учительського інституту, згодом – секретарем у справах університету, адьюнктом кафедри енциклопедії та натуральної історії і наглядачем ботанічного саду, в 1787 році він стає професором університетського шляхетного пансіону. З цього часу починається його багаторічна і надзвичайно плідна педагогічна діяльність. Антонський-Прокопович заснував у Москві товариство любителів словесності, і на протязі 15 років видав 26 томів наукових праць цього товариства. У цьому виданні вважали за велику честь друкуватися Пушкін, Капніст, Писарєв, з якими Антон Антонович підтримував теплі дружні стосунки. В 1794 році його обирають ординарним професором натуральної історії, в 1804 році призначають завідувати кафедрою сільського господарства і мінералогії, шість разів, починаючи з 1807 року, обирають деканом фізико-математичного факультету. У 1818 році йому присвоюють почесне звання заслуженого професора та призначають ректором Московського університету і директором шляхетного університетського пансіону. Вісім років очолював Антонський-Прокопович університет, який за цей час завоював славу найголовнішого і найкращого в Російській імперії учбового закладу. В часи повстання декабристів, Антон Антонович усіма силами старався захистити своїх студентів від репресивних заходів, які тоді застосовували проти вільнодумців. Та сам не вберігся. В 1826 році імператор Микола І надіслав з інспекцією до університету свого флігель-ад"ютанта графа Строганова, який виявив серед студенства "крамольні" настрої. Ректора Антонського, за результатами доскіпливої перевірки і доповіді графа цареві, переводять у проректори. Та найулюбленішим для вченого у ті часи було його дітище – пансіон. Саме йому він присвятив усе своє життя. Він побудував новий будинок для пансіону, який і понині прикрашає московську Тверську вулицю і москвичі знають його як "будинок з ротондою". Саме його трудами цей учбовий заклад став самостійним, незалежним від університету. Майже півстоліття беззмінно керував ним Антон Антонович. Вихованці пансіону вважали його своїм дбайливим батьком. І це дійсно було так. Директор постійно піклувався не тільки про те, щоб його вихованці отримали потрібні знання, але й завжди слідкував, щоб вони спали у теплих і затишних кімнатах, добре харчувалися й одягалися, щоб були добре виховані та фізично загартовані. Він завжди вибачав дітям пустощі, але не терпів лінощів і недбальства у навчанні. Антонський ніколи не дотримувався усталених догм, які панували тоді в наукових закладах. Він завжди робив те, що було найбільш корисним у справі освіти і виховання дітей. За 5 років навчання у пансіоні, вихованців знайомили з трьома десятками предметів, але грунтовно вивчали лише ті, до яких мав здатність і прихильність той чи інший учень. Правилом Антонського було: не обмежувати природних здібностей і не вимагати від усіх однакових успіхів. У першому томі знаменитого і всезнаючого енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона автори так повідомляють про цей період праці нашого високоповажного земляка: "...не щадил ни трудов, ни усилий, чтобы поставить пансион на высокую степень совершенства и привлек в него лучшие преподавательские силы из профессоров московского университета; труды его на пользу этого заведения не прошли безследно, и списки универ-ситетского пансиона украшены именами многих лиц, прославившихся впоследствии на разных поприщах." Досить сказати, що з його стін вийшли такі відомі діячі російської культури як В.Жуковський, О.Грибоєдов, Д.Писарєв, В.Одоєвський, М.Лермонтов, М.Фонвізін і всі вони вважали себе учнями і вихованцями Антона Антоновича. Антонський написав і видав два десятки учбових посібників для вихованців пансіону, які вважалися найкращими у ті часи. Він також був автором енциклопедичного довідника з натуральної історії, фізики й хімії в 10 томах, кількох педагогічних монографій: "Чтение для сердца и разума", "О начале и успехах наук, в особенности естественной истории", " О воспитании", "О преимуществах и недостатках российского языка". Він був беззаперечним авторитетом у різних галузях науки: чудово знався в сільському господарстві, мінералогії, ботаніці, фізиці, математиці, філології. Всі, хто був знайомий з ученим, розповідали про нього як про дуже порядну, високоморальну і глибоко віруючу людину. Недаремно ж його багато років підряд обирали старостою церкви святого Миколая Хлинівського і одним із керівників московського біблійного товариства. Улюбленим місцем його прогулянок був знаменитий Донський монастир, у якому Антонський поховав свого рідного брата. У 1830 році професор Антонський у чині дійсного статського радника пішов у відставку, але ще продовжував керувати пансіоном, не покинув і громадської діяльності. В 1845 році професора обрали віце-президентом Московського сільськогосподарського товариства, якому він вірно прослужив три останні роки свого життя. Помер Антон Антонович Антонський-Прокопович 8 липня 1848 року. Так, як він і заповідав, поховали його на затишному дворищі московського Донського монастиря, під тінистими деревами, поряд з братом у родинному склепі. Павло Білецький-Носенко Це абсолютно унікальна, ні з ким незрівняна постать в українській культурі, яка поєднувала в собі знання з величезної кількості галузей людського буття. Легше було собі уявити про що не цікавився і не знав Павло Павлович Білецький-Носенко, аніж те, що знав, над чим працював, що вивчав. Його цікавив увесь білий світ, усе, що його оточувало. Він був прекрасним педагогом, який здатний був викладати, та й викладав усі предмети, які тоді були в учбових закладах усіх рівнів. Він був чудовим письменником, поетом, байкарем, талановитим філологом-мовознавцем перекладачем, етнографом і фольклористом, художником, садівником, архітектором, механіком-винахідником. Він найперший в Україні створив найбільш повний словник української мови і граматику. Павло Павлович Білецький-Носенко народився 16 серпня 1774 року в Прилуках у дворянській родині з старовинного козацько-старшинського роду, відомого на Прилуччині з 17 століття. Першим з відомих його предків був прилуцький полковник Іван Яремович Ніс, щедро наділений царем Петром І за вірну службу селами Голубівкою та Щурівкою на Прилуччині. Його дід Георгій був сотником Прилуцької полкової сотні, батько Павло – капітаном російської армії, а мати Ганна Максимівна доводилася племінницею видатному церковному і культурному діячеві Георгію Кониському. Йому також судилося стати військовим, задля чого, ще зовсім дитиною був відданий до Петербурзького імператор-ського Шляхетського сухопутного кадетського корпусу. Після закінчення корпусу Павло Павлович служив у російській армії, у чині поручика приймав участь у походах під командуванням знаменитого полководця Олександра Суворова. За виявлену відвагу під час штурму Праги (під Варшавою) в 1794 році його нагороджено золотим хрестом на георгіївській стрічці. Але кар"єра блискучого офіцера його не приваблювала і Павло Павлович у чині капітана 1798 року пішов у відставку. Одружившись на доньці Конотопського предводителя дворянства Ганні Петрівні Шкляревич та отримавши від матері спадщину – шмат землі в селі Лапинцях під Прилуками, Павло Павлович заходився господарювати. У 1801 році він вступає на державну службу підсудком Прилуцького повітового земського суду, але довго витримати беззаконня, яке творилося у тогочасному суді чесна і справедлива людина, якою був Павло Павлович, витримати не змогла і він полишив службу. У цей час він захоплюється педагогікою та ідеєю підготовки учнів на нових передових засадах. Результатом його зусиль став приватний пансіон для дворянських дітей, відкритий Білецьким-Носенком у замостянській садибі поміщика Величка під Прилуками. Згодом, після того як Павло Павлович облаштував свій лапинський маєток, туди був переведений і пансіон, який проіснував більше 30 років. У пансіоні діти вивчали російську мову і літературу, латину, французьку та німецьку мови, арифметику, геометрію, географію, риторику, поетику, міфологію, історію, фізику, історію мистецтв, малювання. Абсолютно всі предмети власник пансіону викладав сам. Випускниками пансіону були:відомий український історик Микола Маркевич, меценат і садівник Іван Скоропадський, державний діяч Платон Закревський та багато інших видатних людей того часу. У 1810 році Павло Павлович був призначений наглядачем прилуцького повітового училища. Як зазначав місцевий історик: "...не було того року на протязі всієї його багаторічної служби, щоб він не пожертвував на нього (училище) від 300 до 400 рублів". Його трудами в училищі була створена чудова бібліотека та фізичний кабінет. Крім педагогічної діяльності, Павло Павлович писав байки, казки, вірші, поеми, повісті, романи, писав і розсилав до часописів цікаві лінгвістичні, етнографічні, археологічні, літературні, природознавчі, сільськогосподарські, медичні праці. Серед цих праць найбільшу цінність для його земляків становлять неопубліковані статті на місцеву тематику: "Краткое обозрение о начале народного просвещения в России вообще и о начале училищ в г.Прилуки и Прилуцком повете" та "О земледелии в Прилуцком повете". Протягом 1838-1841 років він надрукував на сторінках газети "Полтавские губернские ведомости" чимало цікавих матеріалів, серед яких були: "Статистическое описание города Прилуки", "Биография. Полковник прилуцкий Иван Иеремеевич Нос", "Историческое предание о Иване Золотаренко". Найвидатнішою працею Павла Білецького-Носенка є укладений ним у 1838-1843 роках словник української мови, який був найбільш повним українським словником аж до появи "Словаря української мови" Б.Грінченка у 1909 році. Важливим є те, що цей словник був завершений якраз у той період, коли російські шовіністи виступали з гострою критикою української мови, доводячи, що малороси як "провінціальна народність" взагалі не мають права на національну мову і літературу. У передмові до свого словника Павло Павлович як міг захищав свою рідну мову. Його перу належать також історичний роман "Зиновий Богдан Хмельницкий" російською мовою, велика поема "Горпинида, чи вхопленая Прозерпина", елегійні поезії, гуморески, романтичні балади, новели. Він був людиною глибоко релігійною, відвертою, поважав чесність і порядність, не любив нероб і п"яниць, брехунів і підлабузників, гостро висміюючи їх у своїх творах. Прості люди завжди зверталися до нього за допомогою і він нікого не лишав поза увагою. Павло Павлович мав семеро дітей – двох синів і двох дочок від першої дружини, та сина й двох дочок від другої, Софії Юхимівни Крюковської, доньки кустівського поміщика. Павло Павлович Білецький-Носенко помер у своєму домі на Лапинцях 11 червня 1856 року і, як і заповідав, похований у своєму саду поряд з дружиною, донькою та двома синами. Нажаль земляки-прилучани недбало обійшлися з цією видатною людиною, знищено майже все, що було йому миле й дороге. Сплюндрована лапинська його садиба, знищені будівлі, викорчуваний прекрасний плодовий сад. Не збереглися й могили цієї знаменитої родини. Вважаю, що нині є всі можливості місту придбати ділянку землі, де раніше була садиба Білецького-Носенка і відреставрувати його старовинну хату, яка ще й досі збереглася. А в майбутньому створити тут меморіальний музей і садибу та встановити на віднайденій могилі письменника пам"ятник, модель якого уже виготовив наш шановний скульптор С.Т.Кантур. Це буде і справедливо і по-людськи. Історія міcта: Частина перша Частина друга Частина третя Частина четверта Частина п'ята |
| © Інститут Трансформації суспільства 2004-2008 При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на www.pryluky.osp-ua.info є обов'язковим. Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів. Наша адреса: Україна, 01034, м. Київ-34, а/с 297, тел./факс: (044) 235-98-28, 235-80-23. | |||
  
|
