|
|
|
|
  |
 |
|
||||||
 |
|
 |
|
||||||
|
 |
 |
|||||
|
Освіта та наука Охорона здоров‘я Культура Історичні пам’ятки |
 |
||||||
 | |||||||
 |
|
| Як не гірко визнавати, але старовинне місто Прилуки не дуже щедро обдарувало світ своїми знаменитими уродженцями. Було їх чомусь і так не густо, та ще й багатьох ми просто недбало розгубили, а то й просто забули. Прилучани, за всі часи існування міста спромоглися на пам’ятники лише двом своїм землякам – загиблим Героям минулої війни Олегу Кошовому та Івану Дубинському. Оце й усе. Неначе й не було за всю тисячолітню історію міста ні славетних козацьких ватажків, ні діячів культури й освіти, ані відомих письменників, учених, артистів, яких знають і шанують у світі. Уже, мабуть, настав час, щоб пам’ять про них увічнили й у рідному місті, де народилися й жили, де їхнє родове коріння. Кривдно думати про те, що на столичних вулицях споруджують чудові пам’ятники, встановлюють меморіальні дошки відомим нашим землякам, то чи не заслужили ці достойні люди доброї пам’яті у себе на батьківщині? Отож і хочу нагадати прилучанам про людей, якими вони мають пишатися і не забувати про них. ГОРЛЕНКИ Буремне 17 століття яскраво висвітлило цілу плеяду народних героїв, козацьких ватажків, борців за волю України, за незалежність Козацької Держави. Серед них були й представники старовинного прилуцького козацького роду Горленків, слава про яких гриміла колись на всю Україну. Лазар Горленко Запорозький козак, козак полкової Шкуратової сотні Прилуцького полку, полковий суддя, полковник – це шлях родоначальника роду Горленків. Ще перед визвольною війною Лазар Горленко відомий на Запорожжі козак. Мабуть, не в одному поході встиг побувати, не раз показати себе відважним воїном і надійним товаришем. Потім, в боях під проводом Богдана Хмельницького теж показав себе з найкращого боку, адже не випадково після битви під Збаражем і Зборовим у 1649 році Лазар потрапляє до реєстрів Війська Запорозького. Така честь була надана далеко не всім. Уперше на полковий уряд прилучани обирають Горленка 1658 року, замінивши на цій посаді знаменитого Петра Дорошенка, майбутнього українського гетьмана. Тільки з цього, що простий козак відразу був обраний і затверджений гетьманом на такій високій посаді, можна судити про Горленка як про людину, яка користувалася серед козацтва величезним авторитетом. На протязі двадцяти років, із перервами, Горленко командував Прилуцьким полком у часи гетьманування Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Якима Сомка, Івана Брюховецького, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича. На чолі полку він ставав у ті часи, коли над Україною нависала найбільша небезпека. Так було й у 1664 році, коли знову на Козацьку Державу посунули війська польського короля Яна-Казимира. Прилучани під командуванням Горленка приймали участь у розгромі ворожих військ. У травні 1665 року гетьман Брюховецький послав Лазаря до Москви з дипломатичною місією, на переговори з царем. У вересні цього ж року Москва зустрічала переможців – гетьмана Брюховецького та його найближчих соратників, в числі яких був і Горленко. Уся козацька старшина, а разом з нею і прилуцький полковник, отримали тоді не тільки "жалування" а й дворянство з рук московського царя. Так простий козак-запорожець став дворянином і власником села Вільшани на Прилуччині. Як було записано в царській грамоті за те, що "против неприятелей стоял твердо и мужественно...и бился не щадя головы своей". Того разу Горленко майже чотири роки перебував на полковому уряді. У 1666 році, восени, прилуцькі козаки під проводом Горленка відчайдушно відбивали татарську орду, яка посунула з Криму. Територія полку тоді дуже постраждала, ординці пройшли як смерч, залишаючи за собою спалені хутори й села. Багато прилучан потрапило в страшну татарську неволю. Після цього Горленко був полковим суддею, та потім знову і знову, як тільки траплялася скрута, він ставав на чолі полку і разом із своїми земляками стійко переживав усі труднощі й незгоди. У 1672 році до влади в Україні приходить гетьман Іван Самойлович і знову на полковий уряд стає старий досвідчений Лазар. Займаючи майже все своє життя найвищі посади в полку, Горленко, на відміну від інших, не використовував своє становище для особистого збагачення. Його майном на все життя так і залишалися, що три млини і п’ятдесят селянських дворів у селі Вільшані, одержані від російського царя у 1665 році. Закінчив своє звитяжне життя старий полковник трагічно у кримському поході. 1687 року 150-тисячна російська армія під командуванням В.Голіцина вирушила у похід на Крим. Наприкінці травня до неї приєдналося 50-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Самойловичем. Похід був невдалим. Щоб перешкодити наступові об’єднаних військ, татари підпалили степ. Обачні й бувалі козацькі полководці Самойлович і Горленко радили командуючому Голіцину відвести війська, але князь нікого не слухав і згодом уся величезна армія залишилася без продовольства, води й фуражу. Почалися пошесті, голод, падіж коней. Багато людей загинуло. У цьому поході Горленко зі своїм полком перебував у передовому загоні гетьманича Григорія Самойловича, який найменше постраждав і, залишившись без підтримки, все ж продовжував бойові дії, завдавши татарам поразки в боях під Кодаком. В одній із сутичок старого полковника було тяжко поранено. Почався масовий відступ армії Голіцина. Усю вину за поразку князь звів на українського гетьмана і козацьку старшину. У полках, де старшина підтримувала гетьмана, стихійно спалахнули бунти. 2 серпня 1687 року, за словами літописця: "...пострадал невинно от своїх полчан пан Лазар Горленко полковник стародавній прилуцкій", його зраненого і непритомного, але ще живого, бунтівники кинули у вогнище. Коли все угамувалося, спохватилися козаки та було уже пізно. З великими почестями ховали свого ватажка прилучани в полі між Кодаком і Самарою "де і могилу значную висипано над ним". За стародавнім запорозьким звичаєм козаки шапками насипали високу могилу на крутому березі Самари-ріки. А потім було похмілля. Гетьмана Самойловича разом із сином полковником Яковом схопили прямо в церкві, під час богослужіння, та й запроторили прямісінько до Сибіру: батька в Тобольськ, а сина в Єнісейськ. Двох інших гетьманичів, полковників Григорія та Семена, за наказом Голіцина привезли до Путивля і там, після жорстоких катувань, їм обом відрубали голови. Життєпис полковника Лазаря завершує густинський літописець: "...Господь Бог покеровал серце єго милості пану Дмитрію Горленку, полковнику прилуцкому, сину і насліднику єво (Лазаря) за відомостю гетманскою будучи з полком своїм в том же місті, откопал тіло милого пана родича своєго і почесно допровадив до Прилуки, а оттуда до монастиря нашого Густині, де с пєнієм надгробним положили в склепі в великой церкві Пресвятой Троіци року 1697 сентября 15 дня ". Дмитро Горленко Полковник Лазар залишив після себе чотирьох синів: Петра, Івана, Степана й Дмитра, та ще двох дочок. Згаданий у Густинському літописі син Лазаря Дмитро Горленко з честю продовжив справу свого батька. Це був хоробрий і талановитий полководець, розумний політик, палкий патріот України, соратник і однодумець гетьмана Івана Степановича Мазепи. Свою кар’єру Дмитро починав так само як і батько: його, простого козака, обирають і затверджують гетьманським універсалом відразу на високий і відповідальний пост полковника прилуцького у 1692 році. Уже через два роки полк під проводом Горленка громив татарські орди в Буджацьких степах, штурмував турецькі фортеці Казикермен і Азов, за що козацька старшина була нагороджена царем Петром. Та не раді були козацькі ватажки царським червінцям, бо вогнем пекло це золото їм руки. Уже стогнала вся Україна під залізною п’ятою несамовитого й жорстокого самодержця. А тут ще й страшна засуха, яка охопила 1698 року все Лівобережжя. Козаки й посполиті Прилуцького полку, не витримуючи жорстоких утисків і незгод, почали масово втікати за Дніпро на Правобережжя. Пустіли села, заростали бур’янами величезні масиви най родючішого у світі чорнозему. У цей час гетьман Мазепа наділяє одного з найкращих своїх полковників Дмитра Горленка значними земельними угіддями. Йому були даровані напівпусті села Сергіївка, Ковтунівка, Яблунівка, Білошапки, Ярошівка, Мамаївка, Калюжинці, Хаєнки, Ряшки, Вечірки, Понори, Мала Дівиця, Мокляки. За декілька років Горленко зумів не тільки повернути селян у свої села, але й почав інтенсивно заселяти хуторами куплені земельні ділянки в степу та понад Удаєм. У 1700 році розпочалася війна Росії із Швецією і в Україні з’являється надія звільнитися від залізних обіймів "старшого брата". Прилуцький полк під проводом Дмитра Горленка приймав участь у боях із шведами на Псковщині, в Білорусі, Прибалтиці й Польщі. Прилуцькі козаки, разом з іншими, штурмом узяли Варшаву. У 1704 році Горленко разом із Мазепою повернувся додому. Частина козаків лишилася в Польщі у складі російської армії генерала Паткуля. Після невдалої облоги Познані, генерал наказав українським козакам повертатися додому, але за його наказом у них відібрано коней. Під Краковом знесилених тяжкими переходами козаків наздогнав загін шведської кінноти, набагато чисельніший від козацького. Приречені козаки відчайдушно оборонялися, але майже всі загинули у нерівному бою. Улітку 1705 року Горленко був призначений наказним гетьманом над козацькими полками, які відправлялися царем Петром у похід на Курляндію й Білорусію. А там їх чекала нова напасть. Петро вирішив остаточно покінчити з ненависним йому козацтвом і наказав відправити козаків у Прусію для формування з них драгунських регулярних полків російської армії. Та Горленко не виконав царського наказу і самовільно пішов на з’єднання з основними козацькими силами під проводом гетьмана. Тоді Петро кинув козаків на будівництво Київської фортеці, де були особливо тяжкі, каторжні умови праці. У 1708 році Горленко з полком знову під гетьманською булавою. У цей час він особливо зблизився з Мазепою. Вони стають щирими друзями й однодумцями. У той час, коли вирішувалася доля зневаженої й пограбованої України, яка знемагала під московським ярмом, Горленко вже мав чітку самостійницьку й державницьку позицію. Це видно з його слів, адресованих Мазепі під час однієї з нарад козацької старшини: "...яко ми за душу Хмельницького всігда Бога молим і ім"я його блажим,що Укравїну от іга лядського свободив, так, противним способом і ми, і діти наші, от вічниї роди, душу і кості твої будем проклинать,єслі нас за гетманства своєго по смерті своєй в такой неволі зоставиш!". Горленка тоді підтримала більша частина полковників та й уся генеральна старшина. У вересні 1708 року гетьман із усією старшиною, частиною полковників та декількома полками об’єднався з королем Карлом ХІІ на Десні, маючи надію на те, що невдовзі усі козацькі війська приєднаються до нього. Але цар Петро не гаяв часу марно. Він послав свого вірного служаку Меншикова взяти штурмом козацьку столицю Батурин і показати "изменникам-хохлам", що їх чекає, якщо підтримають Мазепу. Не зважаючи на відчайдушний опір захисників Батурина, місто було взяте і, як повідомляє історик: "...взошел он (Меншиков) на городской вал с шпагою в руке и предал острию меча всех тамошних жителей, не исключая младенцев". А якщо простіше – Меншиков із своїми солдатами зі звірячою люттю й жорстокістю вирізав усе мирне населення великого на той час українського міста. Не пожаліли ні старого, ні малого, навіть немовлят. Звичайно ж, загинули й усі захисники міста, в числі яких були й прилуцькі козаки. Після жахливої, кривавої розправи над людьми, Батурин був знищений і спалений до тла "в знак изменникам, другим на приклад". Звісно, що після цього страхіття, мало залишилося бажаючих підтримати гетьмана Мазепу. Після поразки під Полтавою Горленко не покинув гетьмана, як це зробили багато хто з його прибічників. Він залишився з Мазепою до кінця, до самої його смерті 22 вересня 1709 року в місті Бендерах. Прибічники померлого гетьмана запропонували прийняти гетьманську булаву Дмитрові Горленку, але він відмовився, бо після довгих вагань, вирішив вертатися додому. Він і повернувся 1715 року, але не в рідну Україну, а в "бессрочную ссылку на Москву". Довгих 16 років пробув колишній полковник у московській неволі. Повернувся з заслання вже старий і немічний в один із своїх стародавніх родових маєтків на Лапинцях під Прилуками, "будучи не так глубокою многих лет старостию, яко тяжким многих трудов и клопотов перетрудненный бременем". Десь невдовзі й помер. Поховали полковника за його заповітом "...в обителі Святой Густинской, при гробах родителів". Дмитро Лазарович Горленко був одружений на племінниці гетьмана Самойловича Марії Голуб, залишив після себе двох синів Пахома й Андрія та трьох дочок. Як повідомляв місцевий історик: "...пятнадцатилетнее управление Дмитрия Горленка для Прилукского полка было самым цветущим временем". За цей час Горленко відновив, розширив і значно укріпив прилуцьку фортецю, побудував 1697 року нову соборну церкву Різдва, запровадив у місті два ярмарки – Іванівський й Дмитрівський, які проіснували більше двох століть. А щоб увічнити своє ім’я та ім’я свого покровителя і друга гетьмана Мазепи, збудував за свої кошти Іоанно-Дмитрівську церкву на Квашинцях, та ще надбрамні Миколаївську та Петро-Павлівську церкви в Густині, які існують і досі. Яким Горленко Однією з найвизначніших осіб із козацького роду Горленків був онук полковника Дмитра й син Андрія Дмитровича – Яким. Це була людина великого розуму й високої культури. Просвітитель, визначний церковний діяч, талановитий поет і оратор. Народився Яким Андрійович Горленко 8 листопада 1705 року в предківському маєтку, що знаходився під Прилуками, на лівому березі Удаю між приміськими селами Лапинцями та Замістям і звався хутором Чернявщиною. Жили Горленки великою дружною родиною. Батько був людиною високоосвіченою й релігійною, мріяв усіх синів своїх виховати захисниками рідної вітчизни, за козацькими предківськими законами. Після поразки гетьмана Мазепи, дід Якима полковник Дмитро й батько бунчуковий товариш Андрій Горленки перебували на засланні у тяжкій і принизливій московській неволі. Виховували Якима мати Марія Данилівна – донька гетьмана Данила Апостола й бабуся Марія Захарівна – племінниця гетьмана Івана Самойловича. У 1713 році, мати відвезла його до Києво-Могилянської академії, де він із великим успіхом навчався. Частенько відвідував милих його серцю родичів у батьківському домі. На Прилуччині ще не так давно можна було почути легенду про самотнього білявого юнака, який навідувався до старовинної кам’яної каплички на стрімкому удайському березі під Замостям. Де він подовгу молився. Благаючи Бога зглянутись над многостраждальною Україною, над її колись вільним козацьким народом, над рідними, які гинуть у неволі на чужині. Старі діди розповідали навіть, що напівзруйновану капличку відбудував своїми руками саме цей юнак – Яким Горленко. У 1725 році Горленко постригся у ченці, а ще через два роки, у Києво-Братському монастирі відбувся обряд прийняття схими – Яким повністю відрікся від світського життя й одержав нове ім’я – Іоасаф або Йоасаф. Академію він успішно закінчив, а потім у її стінах був викладачем словесності. У 1737 році його висвячують в ігуменський сан і призначають настоятелем одного з визначних монастирів у Гетьманщині – Мгарського під Лубнами, де він пробув 8 років, а потім за велінням цариці Єлизавети Петрівни 1745 року був призначений намісником найбільшого монастиря Російської імперії – Троїцько-Сергійової лаври під Москвою, де порядкував три роки, збудував Смоленську церкву, 88-метрову дзвіницю, облаштував семінарію. В 1748 році Іоасафа викликали до Петербурга і в присутності імператриці Єлизавети та найвищих сановників та ієрархів церкви, у Петропавлівському соборі висвятили на єпископа Бєлгородського й Обоянського. Усе своє життя він опікувався своєю величезною єпархією, яка налічувала більше тисячі громад і храмів, із яких більше половини було українських. Святитель піклувався також про освіту для народу, про його духовну культуру, виступав проти латинізації шкіл в Україні. Він був автором багатьох мудрих повчань, віршів, родинних записок. Його завжди можна було зустріти серед простого люду. Ночував там, де його застала ніч, бувало, що й у чистому полі, чи то у сільського бідолахи-священика, що ледь-ледь зводив кінці з кінцями. Перед людьми виступав із правдивим повчальним словом, допомагав усім, чим тільки міг, тож і йшли до нього люди зі своїми кривдами й бідами. Розповідали, що святитель, перевдягнувшись у простого ченця, розносив біднякам милостиню, лікував хворих, навіть рубав дрова і носив воду удовам і одиноким, безпорадним старим людям. Іоасаф багато читав і приятелював з знаменитим філософом Григорієм Сковородою. Святитель вважав і проповідував, що людина повинна пройти свій земний життєвий шлях достойно, так, щоб духом дозріти для вічного блаженного життя. Необхідно у постійних трудах зміцнювати свій дух і очистити своє серце від пристрастей, плекаючи в собі чисту любов до Бога і ближніх своїх. Аскетичний спосіб життя, постійні турботи і тяжкі хвороби вкрай виснажили Святителя і рано звели його в могилу. Помер Іоасаф 10 грудня 1754 року й похований у Бєлгородському соборі. Як за життя, так і після смерті, в народі вважали його святим. Білгородський собор на протязі десятиліть став місцем паломництва для віруючих України й Росії. Вважалося, що його нетлінні мощі мають цілющу силу. Йдучи назустріч побажанням віруючих мощі святителя були урочисто відкриті 4 вересня 1911 року. Постановою Синоду та з благословення російського імператора Миколи ІІ, його в цьому ж році причислили до лику православних святих. З цього часу 10 грудня і 4 вересня стали офіційними церковними святами угодника Божого Святителя Іоасафа. Вважалося, що Іоасаф є покровителем воїнів і захищає їх від куль. Солдати першої світової залюбки носили на шиї образки із зображенням святого і їх виготовляли в Росії сотнями тисяч. Якщо не мільйонами. У кожній українській церкві одне з найпочесніших місць займали й займають ікони із зображенням Святого Іоасафа. 25 квітня 1913 року в Петербурзі було створене Братство Святителя Іоасафа, до якого входили високопоставлені державні діячі, військові, діячі культури. Членами Братства були й представники старовинних українських родів Горленків, Стороженків, Жевахових. Братство приймало активну участь у спорудженні унікального храму-пам’ятника Святителю Іоасафу в селі Замісті на Прилуччині, урочисто закладеного 1912 року з ініціативи архієпископа полтавського Назарія. Будівництво велося на пожертвування самого царя Миколи ІІ, який виділив на цю справу 5 тисяч рублів. Освячення церкви відбулося 5 вересня 1913 року, у присутності десятків тисяч віруючих Прилуччини та поважних столичних гостей. Храм чудом уцілів до наших днів, хоча й зі значними втратами, нині в ньому відновлено служіння, належить він Московському патріархату. Завершуючи розповідь про цю святу людину, принагідно треба згадати, що рідна сестра Іоасафа Горленка Параска, одружилася з Ізюмським полковником Іваном Григоровичем Квіткою і їхнім рідним онуком був видатний український письменник, основоположник української прози Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко. Історія міcта: Частина перша Частина друга Частина третя Частина четверта Частина п'ята |
| © Інститут Трансформації суспільства 2004-2008 При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на www.pryluky.osp-ua.info є обов'язковим. Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів. Наша адреса: Україна, 01034, м. Київ-34, а/с 297, тел./факс: (044) 235-98-28, 235-80-23. | |||
  
|
